І от тут передімною цілі стоси біблій розторощених війною. Трупи їх лежать і розкладаються. Хто ж, великий мудрець, перечитував їх? Все мовчить. Ніхто не хоче відповісти й я далі, мов пес, що зустрів щось незрозуміле й Небезпечне, стрібаю навкола й гавкаю.
Це тривало досить довго. Стояв я в товаристві біблій-трупів, і дивувався. Було й приємно й ніяково. Я, мужик, гуцул, з далеких гір, я опинився тут у покоях великих, де стільки книг, стільки мудрих біблій, від перечитання одної з них "можна збожеволіти". А тут їх тисячі. Боявся до них торкнутися, а як торкався, то з острахом. Хотілося заглянути до них, у їх нутро, побачити й пізнати те страшне, від чого божеволіють. Я хотів, хотів неймовірно збожеволіти й я збожеволів.
Почалося з того, що покидаючи палац, усунув у задні кишені своїх штанів дві невеличких, у гарних політурках, книжечки.
14
Ходили в бої й верталися знов. Залишених товаришів Поповняли новими. Переживали божевільні хвилини. Часто зустрічалися з "зрадницьким полком". Сміявся над ними разом з іншими чужинцями, сміявся чужою мовою, але хотів з ними Познайомитися.
І я познайомився. Той січовий стрілець, з яким я по перше зійшовся, звався Борис Верхола. Мені полюбилося його імя. В нас в горах таких не було. До всього стрілець не такий як я. Я? Що я? Гуцул. А він. Він має зовсім делікатний вигляд, ніжні, прозорі, барви неба й волошок, очі. Він був десь недавно зірваний з шкільної лави й одразу пересаджений у вогонь боїв.
Так ми й спізналися. Початок цього ховається в огні бою. Тієї ночі ми дерлись на схилі пригірка в лісі. Робили прикриття технічній частині, яка мала приготувати окопи для нашого наступу. Темнота. Клекоче скоростріл. Небо крають рефлектори та ракети. Над нами квилять тяжечі "14-дюймівки", буцаються десь поблизу об камянистий грунт, рвуть скелі й зносять розторощені на скалки буки.
В такий час я і зустрівся з Борисом. Я відбивав неочікуваний наступ. Сік із скоростріла по кущах і каменях. Борис був також тут. Він мало не попав у полон і має дякувати мойому скорострілові, що цього не сталося.
І коли над ранок нас витащили з вогню, ми зробилися приятелями. Одяги наші, руки й ноги, виглядали однаково.
Теліпалися поволі в запілля, тягнули скоростріли, ноги. Нас морив оловяний сон. Голова ледь трималася на вязах, очі мало не в живіт запали, навіть кров засипала.
Але від того часу ми з Борисом Верхолою приятелі. Чини в нас обох рівні. Я приходив до нього, приносив каву, хліб, які добував у земляка кавовара, яловичину й состив його цим. Він мене зустрічав піснею й гітарою. Грав і співав гарно. У недовзі й я почав своїм дикуватим голосом виводити: "Їхав стрілець на війноньку". — Добра, думаєш, війнонька, чорти б її забрали...
Головне, що Борис, пізнавши мене, намацав у мені той матеріял, з якого можна було щось витесати. І він щиро взявся до праці.
Я піддався. Моя зовнішня заскорузлість не рівнялася заскорузлості голови. З мене перло бажання знати. Багато знати. Знати все. Перечитати всю Біблію й збожеволіти. Пізнати, за що та війна й чому ми воюємо. Мені дуже мало мого фрайтерського рангу.
Раз лежимо за парком з Борисом. З задніх моїх кишень випинаються книги. Докучили й я їх викинув. Той побачив, пішов підняти й, насваривши, одну з них перечитав мені.
"Читай, думаю, а я тимчасом покурю", але як почав читати, я поволі забув за курево. Виразно відчув, як стороння велика сила втягає мене в той новий книжковий світ. Там життя, люд. Вони страждають, боряться, радіють і сумують. Хочеться знати, що буде далі. І яке здивування, що коли прийшов час вертатися, я зовсім забув де я, що навколо війна. Мундури, червоні обличчя, це не можливо. Як тяжко вертатися до дійсності.
Я дуже швидко божеволів. Не читав, а жер книги. Увесь вільний час віддавав їм. Борис кермував читанням. Одного разу дав він мені "Кобзаря". Він сам перечитав мені його. Жахнувся. Камінь у грудях розмяк.
Пригадую той вечір. Борис читав до смерку. Мали вільний час і лишилися, щоб полежати. Зійшли зорі, двигтить земля від кашлю гарматних гирл. Рефлектори крають пітьму, сягають зір. Лежу горілиць. "Було колись на Вкраїні, ревіли гармати, було колись запорожці вміли панувати". Могутні усачі, дике море, гребні розшалілих запінених хвиль. "Де ви забарились?! Вернітеся!" — "Не вернуться, загуло, сказало Синє море. Настане суд!" І ввижається Біблія. "Се конь блідий, а на нім вершник і імя йому смерть". І зявиться янгол із трубою і згук труби його почують від заходу на схід. Устануть мертві з гробів, настане .суд!
Тієї ночі неспав. Я вже піймав ниточку початку й, як буду жити, не впущу її. Перед моїми очима ставали могутні лави наших гір. Місяць здобив їх золотом, а наша стара Говерля поволі зрушується з свого місця, струшує шанкою туманів і йде. За нею зрушуються інші й довгий ланцюг велитнів мандрує перед моєю уявою. Вони не мовчать. Вони говорять. Вони йдуть на суд. Зорі затремтіли, слухаючи мову гір. Настане страшний суд.
Через пару днів показав Борисові шматочок стрічки подарованої мені Паранею. Чи не одвідати б п?
Добре. Борис згодився. Пішли перед тим, як мали відійти на позиції. Зустріла нас радісно й по часі розмови показала нам портрет того, хто написав книгу, яка так мене зворушила. На мене дивилося добре обличчя, але без очей. Нащо йому повиколювали очі? — питаю. — То, каже Параня, москалі в нас господарили. То їх робота. Скинули, топтали, а після повиколювали багнетами очі. Навмисне .показую вам. Затямте собі це. Колись віддам до музею.
— Що то таке музей?
— То місце, де зберігаються важливі памятки. Як довго житимуть на землі люди, так довго будуть бачити перед собою те, що було, що діялося багато сотень і тисяч літ колись.
Вертаюся сам, бо Борис мусів відійти скоріше. Параня просила мене не забувати портрета з виколотими очима. Вона навіть поцілувала мене. О, Параню! Хіба ж я можу його забути?!
15
Того самого вечора відійшли на лінію. Наша розвідка донесла, що москалі готовлять генеральний наступ. Фронт стояв на Золотій Липі. Росіяне захотіли конечно перекинути його на наш беріг.
Ми не дрімали також. Прибули свіжі частини. Наші скоростріли вичищені й наолієні. Цілі гори амуніції.