Розкислий крамар біля вікна синьою хустинкою витирає піт. Може, він знову скаже: "Ну й спека!" — "Спека, кажете? І ви називаєте це спекою? Побували б ви на ловердеку26; або в антрацитовій шахті... Туди посила-ють самих ніггерів але я там теж витримав, єс, сер. За сім доларів. Хело, Гордубал! Хело, ю нігаз!27 28 Так,голубе мій, людина багато може витримати. А от кінь — ні. Туди, в шахту, вже не можна було спускати коней, щоб тягали вагонетки. Там була страшна спека, голубе мій. Або взяти ловердек на пароплаві... Людина здатна витримати дуже багато, аби лиш вона могла порозумітися. Від тебе щось хочуть, а що... ти не розумієш; а тобі кричать, сердяться, знизують плечима... Ну, приміром, як мені було в Гамбурзі допитатися про дорогу до Кривого? їм вільно кричати, а мені — ні. До Америки поїхати — то в вас піде як по маслу: один посадить вас на пароплав, другий зустріне там на місці, а от назад, голубе мій... дістатися назад вам не поможе ніхто. Ноу, сер. Тяжка дорога додому, голубе мій, дуже тяжка".
І Юрай Гордубал хитає головою. Тепер вона вже хитається в нього сама — хилиться то до одного плеча, то до другого, мов нежива,— і Юрай засинає. Опасиста єврейка біля вікна невдоволено стискає губи; тітка з кошиком на колінах і ображений крамар промовисто перезираються: мовляв, отакі тепер люди! Гірші за худобу!
II
Що то за один іде по той бік долини? Якийсь пан у черевиках, машиніст чи що? В руках чорна валізка, і він підіймається на гору; якби не так далеко, приклав би долоні до рота й гукнув би: "Слава Ісусу Христу, пане, котра зараз година?" — "Друга пополудні, пастушку. Якби не так далеко, я спитав би тебе: "А чиїх то ти корів пасеш?" А ти, може, відповів би: "Он ті — Лиска, Рябуха, Зірка, Ягідка і та ялівка — то Полани Гордубалової".— "Так, так, легіню, красні корівки, там трава кисла й вода гірка. То, кажеш, Полани Гордубалової? Так, так, а раніше в неї було тільки дві корівки... А що, легіню, може, в неї ще й воли є?"— "Ой, боже мій, ще й які — подільські, роги — як розставлені руки; пара волів, пане".— "Ну, а вівці?" — "І барани, і вівці, пане, але вони пасуться вище, на Дурній Полонині. Розумна й багата
Подана".— "А чоловіка в неї нема? Чого рукою махаєш? Хіба нема в Полани газди? Гляньте на цього дурника,— не впізнає своїх; заслонив очі долонею від сонця й вилупився на мене, як сич на сову".
Серце Юрая Гордувала калатає аж десь у горлі; треба спинитися й звести дух: "Ох-ох-ох!" Чого то воно так сильно й раптово забилося? Юрай захлинається, як потопаючий: нарешті! Нарешті він дома, тільки ступнув у кам'янистий ізвір — і вже наринули на нього з усіх боків спогади: так, ізвір був тут завжди, і тернина й тоді була обсмалена пастушими ватрами: як і колись, на кам'янистому осипищі цвіте дивина, стежка губиться в сухій траві й сухому чебреці, ось і камінь, зарослий чорницями, і тирлич, і ялівець, й узлісся, і сухі коров'яки, і занедбана колиба; нема вже Америки й нема вісьмох років; усе, як було колись — блискучий жук на квітці будяка, слизька трава, далеке подзенькування дзвіночків на шиях у корів, сідловина над Кривим, бурі зарості осоки й дорога додому...
Дорога — й легка хода верховинця в постолах, який ніколи не бував в Америці, дорога, що пахне коровами й лісом, нагріта сонцем, наче хлібна піч, дорога в долину, дорога кам'яниста і втоптана худобою, подекуди розкисла від джерелець, що дзюрчать по камінню... ох, боже ж ти мій, яка чудова стежина, бистра, мов потічок, поросла м'якою травицею; вона шурхотить рінню, чвакає в трясовині й в'ється попід кронами дерев; ні, сер, це тобі не шлаковий хідник, що рипить під ногами, як у Джонстауні, нема тут ні рейлінгів ні людської юрби, яка пливе до майни *— ніде ані духа, ані духа довкола, тільки стежка вниз, струмок і дзвіночки на шиях у корів... Дорога додому, поривання додому, дзвіночки на шиях у телят і синій борець понад потоком...
Юрай Горду бал іде сягнистим кроком,— що йому валізка, що йому вісім років! Ось дорога додому, й ноги самі несуть його; так само в сутінках вертається череда корів з повними вим'ями, бім-бом! — видзвонюють дзвіночки на шиях у корів і в телят; може, сісти тут і дочекатися сутінків, увійти до села під передзвін череди о тій порі, коли жінки виходять на поріг, а чоловіки 29 30 стоять, обпершись на пліт: дивіться, дивіться, а що то зг один такий іде? "А я — немов череда з паші — прямі сінько у відчинені ворота. "Добрий вечір, Подано Я теж вертаю до тебе не голіруч".
Або ні, зачекати аж до темряви, поки пройде божа худібка й усі заснуть; а потім запукати в вікно: "Подано! Подано!"— "Ісусе Христе, хто там?" — "То я, Подано, щоб ти перша побачила мене".— "Слава тобі господи!" —"А де Гафія?" — "Гафія спить. Збудити її?" — "Ні, най спить. Ну, слава богу!"
І Гордубал прошкує ще швидше. Ох, як легко йти, коли так квапляться думки! Тобі за ними не встигнути, хоч би ти як поспішав; думки випереджають тебе, вони вже біля горобин на околиці села,— гиля, гуси, гиля!.. — і ти вже дома. Закричати б зараз, що є сили. "Гей, люди, де ви? Дивіться, хто йде, який американець: трам-та-та, дивіться, бой, гело!" А тепер — тихо, ти вже дома, Подана тре на подвір'ї льон. Підкрастися ззаду й затулити їй очі".— "Юрай!" — "Як ти мене впізнала, Подано?" — "Отаке вигадаєш: як би я могла не впізнати твої руки, Юраю!"
Гордубал біжить долиною й не відчуває в руці валізки, в якій лежить уся Америка: сині сорочки, вельветове вбрання й теді-бер 1 для Гафії. "А це, Подано, тобі матерія на сукню,— такі носять тепер в Америці,— пахуче мило, гендбег30 з ланцюжком, а це, Гафіє, флешлайт 31 32 33, натиснеш на отсей гудзик — і він світить, а отут я привіз тобі картинки, вирізані з газет, ох, донечко, скільки їх у мене було — я цілих вісім років збирав їх для тебе, де тільки міг, але довелося залишити — вони всі не помістилися в сюткейсі34. Пожди, там, у валізі, є й ще щось!"
"Слава богу вже й потік. Ніякого тобі залізного місточка, тільки каміння у воді, треба скакати з одного на другий, розкинувши для рівноваги руки. Під он тим вільшиновим корінням ми, хлопчаки, мокрі аж по вуха, підкотивши ногавиці, ловили раків; цікаво, чи й досі на закруті дороги стоїть хрест? Хвалити бога, він тут, похилився над дорогою, м'якою від теплого пилу, що пахне худобою, соломою й житом; зараз уже мав би бути пліт довкола Михальчукового саду; от і він, зарослий бузком та ліщиною, такий самий похилений, як і вісім років тому; слава тобі господи, ми вже в селі: "Здорові повернулися, Юраю Гордубал!" — І Юрай Гордубал зупиняється — нечистий його знає, чому валіза раптом стала така важка,— він тільки витре піт і...— Пресвятая діво Маріє, чому я не вмився в потоці, чому не вийняв бритву й дзеркальце та не поголився коло води? Певно, вигляд у мене, як у цигана, волоцюги чи розбійника; може, все-таки вернутися і вмитись, перше ніж покажуся на очі Полані? Ба ні, вже запізно, Гордубал, тебе вже завважили; з-за Михальчукового плоту, з-за порослого лопухами рову на тебе визирилося хлоп'я. Ти гукнеш його, Гордубал? Спитаєш: "Ти часом, не Михальчуків?" Але хлоп'я, залопотівши босими ніжками, кинеться навтьоки.