Гордубал виймає з-за пазухи капшук і перелічує гроші.
"Сімсот доларів — то зверх двадцятьох тисяч нашими грошима. Кругленька сума, Полано! З нею можна розпочати нове життя. Ти сама побачиш, молодець твій Юрай. Розум — то сила. Дорого коштує кінь, який високо тримає голову, але ти глянь на вола: похитує головою, несе ярмо на хребті, а користі від нього набагато більше".
Юрай киває головою й плентається на подвір'я. На подвір'ї Полана лущить горох; тільки брови зсунула, як забачила його, струснула з подолу лушпиння й пішла до хати.
XIII
Трохи повеселілий Гордубал сидить у корчмі. Слава богу, сьогодні тут гамірно, не те, що минулого разу. Тут Михальчук і Варварин, Подерейчук, Михайлів син,
Герпак на прізвисько "Кобила", Міхай Феделеш і Теза Феделеш, Федюк, Гриц, Олекса, Григорій і Додя-ліс-ник — самі сусіди, гомонять про те, що треба б постріляти диків, бо роблять шкоду в полі. "Скеля під Менчу-лом належить Григорієві, тож не завадило б поговорити з ним, почати здалеку й обережно: наприклад, що хочу підсипати камінням дорогу до поля. Ех,— гірко зітхає Юрай,— шкода, поля в мене вже нема, на ньому тепер газдує Пйоса, он який сидить напринджений. Нема вже в мене поля, то що мені до їхніх диків? Най самі їх гонять г мені до того байдуже,— хмуриться Гор-дубал.— У вас свої клопоти, а в мене свої".
Чоловіки тим часом радяться про те, коли й звідки їм вирушати на полювання. Юрай неквапливо потягує з келишка й думає про своє. "Тільки брови зсунула й — до хати. Добре, Полано; колись і ти, може, захочеш зі мною поговорити, мовляв, а що, Юраю, може б, ми отак і отак, а я зсуну брови й піду до корчми. Аби ти відчула, як то воно болить. Та чи в мене пика бридка, чи з очей гйій тече, чи рот кривий, як у жебрака Ласло? Так, я постарів, бо вугілля витягло з мене всі сили, самі жили та хребет лишилися. Коби ти тільки знала, як я нарачкувався в майні; самі руки й коліна лишилися... А з яких дір доводилося добувати вугілля, ох-хо-хо! Я ще й досі вихаркую чорне мокротиння, Полано. Твоя правда — мало чим я вже можу тобі сподобатися; зате я вмію працювати, душко, і ти ще побачиш..."
— Агов, американцю,— щирить зуби Теза Феделеш,— чого боїшся розщедритись? Я гадаю, ти прийшов сюди пригостити своїх сусіді^, га?
Гордубал киває головою:
— Прийшов, прийшов, і я пригощу вас, але по-американському. Гей, корчмарю, подай-но Тезі кухоль води! А як буде замало, Тезо, то візьми ціле відро, хоч пику собі вмиєш.
— А тобі що до моєї пики? — сміється Теза.— Аби вона подобалася моїй жінці.
Юрай хмуриться: "Що мені до твоєї жінки? От і частуй такого! Я, може, й почастував би. Бігме, сусіди, я радо б з вами й випив, міцно обняв би вас за шиї й співав би, співав, заплющивши очі. Але свої долари я хочу пустити на інше; є в мене один добрий задум, сусіди мої, американський. Трохи почекайте — скоро я почну ламати каміння... "Здурів наш Гордубал чи що? — здивуєтесь ви.— Та хіба в нас мало свого каміння? — А по якімсь часі: — Еге, та наш американець і зі скелі вміє сметану добувати".
Міхай Феделеш заводить пісню, решта підтягують.
"Ох, як добре посидіти в чоловічій компанії! Давно вже не чув чоловічого співу — так давно то було..." — Юрай заплющує очі й починає півголосом підспівувати:
— Тара-ра... тара-ра... тара-ра! — І раптом,— біс його знає, чого він так розкокошився, що заспівав на повний голос, ще й похитуючись у такт усім тілом?
— Гей ти! — крикнув Теза Феделеш.— Хто з нами не пгє, той най і не співає. Співай собі дома, Гордубал!
— Або пришли сюди Штефана,— докинув Юра Фе-дюк.— Він, кажуть, співає ліпше, ніж ти.
Гордубал підводиться — високий, мало не під стелю.
— Співай собі, Тезо, співай,— мирно мовить він,— а я вже все одно додому зібрався.
— А що тобі вдома робити? — посміхається Міхай Феделеш.— Там у тебе наймит.
— Ич, пан який великий! — ущипливо кидає Теза.— Наймита для жінки тримає.
Гордубал рвучко обертається.
— Ти про кого, Тезо? — цідить він крізь зуби.
Теза глузливо похитується на ногах.
— Про кого, питаєш? Та в нас тут лем один такий газда.
Чоловіки підводяться з лав.
— Облиш його, Тезо,— вмовляє Феделеша Варварин.
Хтось бере Гордувала за плече й по-дружньому тягне
з корчми.
Гордубал виривається — і до Феделеша, стає з ним ніс у ніс.
— Ти про кого? — хрипить він.
— Такий бевзь у нас тут лиш один,— виразно повторює Теза Феделеш і раптом навідліг шмагає його: — Але таких хвойд, як Полана, вистачає.
— Вийдімо! — хрипить Гордубал і проштовхується поміж чоловіків до дверей.
Теза поспішає за ним і розкриває в кишені ножд. Стережись, Гордубал, стережись удару в спину! Але Гордубал нічого не підозрює й пробирається до дверей, а Теза за ним, так міцно затиснувши в кулаці ножа, що аж рука спітніла.
Всі вибігають із корчми. Юрай обертається до Феде-леша.
— Ти! — сичить він.— Ану, підходь!
Теза сховав руку з ножем за спину, важко дихає й готується стрибнути; але Гордубал довгими, як колодязні журавлі, руками хапає його під боки, підіймає, обертається й хряпає ним об землю. Теза падає на ноги й аж сичить від люті. Гордубал знову підіймає його вгору — і об землю, ніби рінь ним утрамбовує. Зненацька в Тези підламуються коліна, він падає на землю, розкинувши руки, бах! — б'ється головою об якесь цебро, і перед Гордубалом лежить уже не людина, а купка якогось лахміття.
Гордубал важко сопе і обводить людей налитими кров'ю очима.
— Я не видів, що там цебро,— провинно бурмоче він.
І враз його б'ють дошкою по голові, потім знов і знов.
Двоє, троє, четверо чоловіків мовчки молотять Горду-бала по толові, аж гуде.
— Відчепіться! — реве він, розмахуючи в темряві руками, заціджує когось у ніс, падає на землю, силкується підвестись, але марно.
— Б'ються! — верещить хтось.
Гордубал підводиться, однак знов падає під ударами, стогне, ще раз силкується підвестись...
— Що ви тут таке не поділили? — кричить хтось раптом задиханим голосом і шмагає батогом по сопучому клубку тіл. І по головах!
Хтось заревів від люті. Бережись ножа! Василь Герич важко зводить дух і помахує батогом над розпростертим Горду балом. Юрай силкується підвестись.
— Зараз мені розійдіться! — лютує староста, ляскаючи батогом.