Передзвін череди котиться селом і змовкає; кажан зигзагами гасає слідом за худобою — полює на мух. "Добрий вечір, газдо!" — протяжно мукає в хліві корова. "Ну, ну, вже йди!" — Юрай заходить до темного хліва, обмацує роги, твердий кошлатий лоб, мокрі губи й ніздрі, зморшки на шиї. Потім знаходить навпомацки бляшану дійницю і триніжок, сідає до повного вим'я й починає видоювати дійку за дійкою; молоко тонко дзюрчить у дійницю; Юрай тихо, півголосом починає співати.
На порозі вимальовується темна постать. Гордубал уриває свій спів.
— То я, Подано,— провинно мимрить він.— Хочу, щоб до мене швидше звикла худоба.
— Вечеряти будеш? — питає Подана.
— Спершу подою,— озивається з темряви Гордубал.— Штефан най теж сідає з нами.
V
Юрай Гордубал усідається на чільному місці за столом, складає долоні й проказує молитву. Так треба, бо він тепер газда. Подана стискає губи й згортає руки на грудях, Гафія витріщає очі й не знає, що їй робити, Штефан похмуро втупився в підлогу... "Ех ви, бачу, вже давно не молитеся, га, Подано? Ну, Штефан, мабуть, іншої віри, але за столом треба молитися. Ти тільки глянь, як усі троє набурмосились!"
Усі їдять швидко й мовчки, лиш Гафія знехотя копирсається в тарілці.
— їж, Гафіє,— сухо велить дочці Подана, хоч самій їй теж ніщо не лізе в рот; лише Штефан гучно сьорбає, нахилившись над тарілкою.
По вечері Манья хоче встати й піти.
— Посидь іще, Штефане,— зупиняє його Гордубал.— Щось хотів у тебе запитати... Ага, який цього року врожай?
— Отава буде непогана,— ухильно відповідає Манья.
— А жита?
Подана кидає швидкий погляд на Штефана.
— Жита...— нерішуче відповідає той.— Газдиня продала те поле, що нагорі. Шкода було праці, пане — там саме каміння.
У Гордувала аж серце тьохнуло.
— Саме каміння,— мимрить він.— Твоя правда, там саме каміння; але ж поле... то всьому основа, Подано...
Штефан самовпевнено щирить зуби.
— Вигоди з нього не було ніякої, газдо. Луки над річкою набагато ліпші. Кукурудза вигнала там у людський зріст.
— Над річкою, кажеш? — дивується Гордубал.— Ти купила, Подано, поле на рівнині?
Подана, хотіла щось відповісти, але вчасно стрималася.
— Панські луки, газдо,— пояснює Манья.— Земля там масна, глибока, хоч буряки сади... Але за буряки нині мало платять. І все інше теж не оплачується, щоб садити, пане. Краще вже поставити на коней: виплекаєш гарного коня — і одержиш більше грошей, ніж за рік тяжкої праці. Якби ще прикупити шмат рівнини й поставити там стайню... — У Штефана спалахують очі.— Кінь хоче рівнини, пане. Кінь — не коза.
— Граф продав би ті луки,— замислено мовить Подана і вголос підраховує, скільки довелося б за них викласти; але Горду бал не слухає, Горду бал думає про житню й картопляну ниви, які продала Подана. "То правда, що там було саме каміння, але ж воно було там споконвіку! Нічого не вдієш, голубе, така вже наша доля! За два роки до від'їзду я зорав ниву під пар... Ет, та що ти тямиш у нашій роботі!"
Гафія підкралася до Штефана й сперлася ліктем на його плече.
— Вуйку Штефане,— шепоче вона.
— Ну, чого тобі? — сміється Манья.
Дівча несміливо мнеться.
— Нічого, я просто так.
Штефан садовить її собі на коліна й починає гойдати.
— Ну, слухаю тебе, Гафіє: що ти хотіла мені сказати?
Гафія шепоче йому на вухо:
— Вуйку Штефане, а я сьогодні бачила такого гарного цуцика!
— Та невже? — вдавано дивується Манья.— А я бачив зайчиху з трьома зайчатками.
— Йой! — захоплено вигукує Гафія.— А де?
— В конюшині.
— А ти будеш їх восени полювати?
Шефан скоса зиркає на Горду бала:
— Та ще не знаю.
"Добра душа в цього парубка,— з полегкістю зітхає Гордубал.— Дитина його любить; до мене вона так не підійшла б. Та нічого, звикне; а про ті картинки, які я привіз їй з Америки, навіть не згадала. Треба б щось дати й Штефанові",— спадає йому на думку, і він шукає очима свою дерев'яну валізку.
— Усі твої речі я склала на лаві,— каже Полана.
"ьона завжди о ла така доаилива",— думає іираи і повагом підходить до свого американського скарбу.
— То тобі, Гафіє, картинки. А ось Тедді-бер...
— Що то, вуйку? — питає Гафійка в Штефана.
— То ведмідь,— пояснює їй той.— Ти бачила коли* небудь живого ведмедя? Вони водяться в горах.
— А ти їх бачив? — допитується Гафія.
— Певно, що бачив. Вони бурчать отак: брум-брум!
— То, Подано, тобі,— нерішуче мимрить Горду-бал.— Самі дрібнички, я не знав, що...— Він відвертається і порпається в речах, шукаючи щось для Маньї.— Штефане,— мовить він трохи розгублено,— то, гадаю, згодиться тобі. Американський ніж й американська люлька...
— Ох ти! — приглушено скрикує Подана, очі її наповнюються слізьми, і вона вибігає надвір. "Що з тобою, Подано?"
— Красненько дякую, газдо,— вклоняється Манья і, блиснувши в усмішці зубами, подає Юраєві руку.
"Ого, яка дужа в тебе рука! Може, давай поміряємося силою?.." — "Ну, слава богу,— зітхає подумай Горду-бал,— нарешті пороздавав".
— А покажи-но мені свого ножика, вуйку,— канючить Гафія.
— На, дивись,— хвалиться Штефан,— він аж із самісінької Америки. Я виріжу тобі ним американську ляльку, хочеш?
— Хочу, вуйку,— аж пищить від радості Гафія,— а ти не обдуриш?
Юраєве обличчя розпливається в широкій, щасливій усмішці. 39
— Я скоро повернуся, Подано, а ти лягай і не чекай на мене,— каже Юрай і темним селом бадьоро крокує до корчми. Чим тільки не пахне в селі — деревом і коровами, соломою і сіном, А ось запахло гусьми, а ото — тирличем і кропивою.
В корчмі вже нема старого Сало Берковича — якийсь рудий єврей підводиться з-за шинквасу й недовірливо питає:
— Що бажаєте, пане?
В кутку сидить усього один чоловік. Хто б то міг бути? Здається, Пйоса, ну звичайно ж, Андрей Пйоса, на прізвисько Гусар, дивиться на Юрая такими очима, ніби хоче закричати: "То ти, Юраю?" — "Та я, Андрею Гусаре, як видиш, я".
Ні, не закричав Пйоса, тільки пильно дивиться; а Гор-дубал, аби показати, що він тутешній, питає:
— Чи живий іще старий Беркович, корчмарю?
Веснянкуватий єврей ставить перед ним на стіл чарку горілки.
— Уже шість років, як поховали.
"Шість років? Ох, Пйосо, то таки немало; що може статися з людиною за шість років? А за вісім? Вісім років, корчмарю, не пив я горілки; іноді, бігме, мені так кортіло випити, залити свою біду, начхати на чужину, розумієш, тілько горілку в Америці заборонено. Зате я більше доларів посилав Подані; бачиш, коня купила, а поле продала. Саме, мовляв, каміння. А ти, Гусаре... ти своє поле не продав? Та що тут дивуватися — ти в Америці не був".