— А крім того, пане голово, я дозволив собі ще дещо принести сюди,— підвищує голос Бігл і розгортає носову хустинку.— Я знайшов це тільки вчора, коли Маньї вивозили на поле гній. Річ лежала на дні вигрібної ями.
Бігл кладе на стіл перед головою суду тонкий, сантиметрів п'ятнадцять завдовжки, шпичастий предмет овального перерізу.
— Що це таке?
— Шило, пане голово. Шило, яким плетуть кошики. Воно стирчало в дверях у Маньїв і зникло звідти в день убивства.
Бігл тримається незворушно, але в душі тріумфує і втішається загальним зацікавленням. Цілих п'ять тижнів шукав він оте нікчемне шило, й нарешті ось воно!
— Обвинувачений, вам знайоме це шило?
— Ні, незнайоме.— І МанЬя сідає, похмурий і впертий-
Свідчить лікар. Він наполягає на тому, що вбивство вчинено тонким шпичастим предметом овального перерізу. Якби Гордувала застрелили, куля застряла б у тілі, а тим часом її там не виявлено. І лікар докладно пояснює різницю між вогнестрільною і колотою ранами;
крім того, при такому малому калібрі постріл мусили б зробити майже впритул, внаслідок чого було б пропалено сорочку, а також обпечено шкіру на грудях.
— Чи могли завдати рану оцим-от предметом?
— Так. Могли. Сказати з певністю, що саме цим предметом, не можна, але він досить гострий, аби завдати таку рану. Він дуже підійшов би для цього,— оцінює лікар.— Так, і смерть настала вмить.
І запальний лікар швидко дріботить на своє місце.
Свідчення дає тюремний лікар. Полана Гордубалова, за всіма ознаками, на восьмому місяці вагітності.
— Обвинувачена! — звертається до неї голова суду.— Можете не вставати. Хто батько дитини, яку ви носите під серцем?
— Юрай,— шепоче Полана й опускає очі.
— Гордубал повернувся п'ять місяців тому. То від кого все ж таки у вас дитина?
Полана мовчить.
Старий Манья відмовляється свідчити; Штефан затулив обличчя долонями, батько витирає сльози червоною хустинкою.
— До речі, Манья, вам знайомий цей предмет?
Старий Манья киває головою:
— Ну певно! То наше шило, ним ми плетемо кошики.— І вже хоче заховати шило в кишеню.
— Ні, ні, діду, воно має лишитися тут.
Міхай і Дюла теж відмовляються свідчити. Викликають Марію Янош.
— Хочете свідчити?
— Хочу.
— То правда, що ваш брат Штефан підмовляв вашого чоловіка вбити Юрая Гордубала?
— Правда, пане судія. Але мій чоловік сказав, що не зробить такого й за сто пар волів.
— Чи мав Штефан любовний зв'язок з газдинею?
— Так, мав,— він сам хвалився тим дома. Штефан зла людина, достойний суде. Недобре зробив небіжчик, що заручив його зі своєю дитиною. І слава богу, що з того нічого не вийшло.
— А що, свідко, дуже гнівався ваш брат, коли Гордубал його вигнав?
Марія хреститься:
— О боже, та він ходив лютий, як сто чортів, не їв, не пив і навіть курити кинув...
Свідка виходить, але на порозі ще обертається зі слізьми на очах:
— Мені дуже жаль мого брата Штефана, достойний суде. Чи дозволить ваша ласка лишити йому хоч трохи грошей на харчі?
— Ні, ні, газдине, не треба йому ваших грошей. Ідіть з богом.
Викликають Яноща.
— Будете свідчити?
— Як накажуть панове.
— То правда, що Штефан підбивав вас порішити Гордубала?
Свідок розгублено кліпає очима.
— Правда, щось таке він мені казав. Мовляв, ти жебрак, Янош, а міг би заробити цілу купу грошей...
— А яким саме способом?
— Звідки я знаю, великоможний пане? Дурні балачки та й годі.
— Він намовляв вас убити Гордубала?
— Та, мабуть, ні, великоможний пане. То було вже давно. Він і справді говорив про якісь гроші, але тілько так, між іншим... Штефанові завжди гроші на гадці. А мені без потреби носити в голові такі дурниці. "Ти бевзь",— сказав він мені тоді. Може, й бевзь; але на шибеницю, брате мій, мене за то не потягнуть.
— А ви не п'яний, свідку?
— П'яний, пане голово. Перехилив келишок для сміливості, бо знаєте, як страшно говорити з панами?
Засідання суду переноситься на завтра. Штефан намагається зустрітися очима з Поланою, але Гордубало-ва вдова дивиться на нього, ніби статуя, вирізьблена з кості, й ніби не бачить його — іде худа, бридка, незграбна. На Штефана ніхто й не гляне, тільки на неї. Бо що Штефан? Чорнявий парубок і більш нічого. Хіба то таке велике диво, що чоловік убив чоловіка? А от коли власна жінка... І що воно нині за життя пішло, коли не можна вірити навіть власній жінці? Навіть удома, в своєму ліжку, не можеш бути спокійним — тебе заколють, як того кабана.
Гордубалова вдова проходить коридором ненависті, що змикається за нею, наче вода.
— Ех, дурний небіжчик, дурний: сокирою треба було зарубати її, як того вовка, що попався в пастку!
— Повісити її! — докидають жінки.— Нема на світі справедливості, якщо її не повісять.
— Та ну вас, сороки! — бурчать чоловіки.— Бабів не вішають, щоб ви знали. Її треба навіки запакували до тюрми, от що!
— Якби судили жінки, вони повісили б цю паскуду.
— Чуєте, людоньки, я сама накинула б їй на шию зашморга.
—— Агій на тебе, Марійко, то не бабська робота. А от Штефку, їй-богу, поведуть на шибеницю!
— Ая, ая, поведуть! А за що? Тілько за то, що забив чужого чоловіка? Ні, як не повісять Полану, то, я вам кажу, всі баби почнуть убивати своїх чоловіків! Першій-ліпшій з нас таке може шибнути в голову — в родині, людоньки, різно буває. Ні, ні, тілько повісити її, повісити — і по всьому!
— Та як ти її повісиш, коли вона дитину носить?
— Та яку там дитину? Чорта вона виплодить, а не дитину!
Суд викликає свідка Шимона Фазекаша, на прізвисько Леца. Того дня, коли сталося вбивство, він бачив Полану і Штефана над потоком.
— Штефане Манья! Ви й далі заперечуєте, що були того дня в Кривому й бачилися з Поланою Гордубало-вою?
— Не був я там, пане судія.
— Обвинувачена, чи говорив з вами Манья коло потоку?
— Ні, не говорив.
— Але жандармам ви сказали, що так.
— Бо вони мене примусили.
Свідчить Юліана Варваринова, сусідка Горду балів.
— Так, я не раз виділа небіжчика — він ходив, як тіло без душі. Полана перестала йому навіть їсти давати, коли він вигнав Штефана, а наймитові, бувало, курей пекла і поросят. Щоночі ходила до стайні спати з ним. Хай скарає її господь! — спльовує сусідка.— А от де вона сходилася зі своїм любасом після того, як вернувся Гордубал, я не знаю. До стайні до нього вона більше не бігала. Останнім часом Гордубал навіть уночі обходив обійстя з ліхтарем,— певно, стеріг її.