III
— Штефан дома?
— Нема, пішов до міста.
Бігл відштовхує Міхала Манью і кидається до хати. Гельнай тим часом заводить зі старим Маньєю і Міхаєм розмову про погоду, про зайців і закидає їм, що в них на дорогу тече гноївка.
Бігл вертається, за ним — Штефан, блідий, упирається, весь у сіні.
— Чому ви збрехали, що його нема дома? — напускається Бігл на Міхая.
— Рано він сказав, що піде до міста,— мимрить Мі-хай.— Хіба я його стережу чи що?
— А він тим часом сховався в сіні! Чому ви там сховалися?
— Я не ховався,— нахмурившись, відповідає Ште-, фан.— Чого б я мав ховатись? Я спав.
— Певно, не виспалися вночі, га?
— Виспався. Чого б я мав не виспатися?
— То чому ви спали аж досі?
— Бо... немаю що тут робити. Я доволі наробився по наймах.
— Учора він працював, ласкавий пане, цілісінький день орав поле,— квапливо заступається за сина старий Манья.
— Я вас не питаю! — уриває його Бігл.— Ідіть до хати, швидко, і ви, Міхаю, теж.
— Ох-хо-хо,— зітхає Гельнай.— Ну, що ви, Штефане, скажете на те, що сталося з Гордубалом?
— Я його не вбивав! — вихоплюється в Штефана.
— То ви вже знаєте, що його вбито? — переможно вигукує Бігл.— А хто вам сказав?
— Ніхто. Просто коли я побачив жандармів, то зразу здогадався: напевно, щось сталося з Гордубалом.
— А чому акурат з Гордубалом?
— Бо... бо ми з ним посварилися.— Штефан зціплює зуби й стискає кулаки.— Вигнав мене з дому, пес такий!
Бігл трохи розчарований.
— Отже, Манья, ви зізнаєтесь, що розсталися з Гордубалом у сварці?
Штефан злісно блискає зубами.
— То відомо всім.
— І ви хотіли йому відомстити?
Штефан люто пирхає.
— Якби я його десь зустрів... не знаю, що б я з ним зробив!
Бігл на хвилинку замислюється: Штефана голими руками не візьмеш!
— Де ви були минулої ночі? — раптом б'є він навідліг.
— Дома був, тут. Я спав.
— Ми це ще перевіримо. Хтось може підтвердити ваші слова?
— Може. Міхай... Дюла... наш старий... Запитайтеся їх.
— Обійдуся й без ваших порад,— обриває його Бігл.— Учора пополудні ви розмовляли з Гордубало-вою. Про що?
— Не говорив я з нею,— рішуче й категорично заперечує Штефан.— Я й на очі не бачив її.
— Брешете! Вона сама призналася, що мала з вами сходини... й що ви її питали, коли можна прийти по свої речі...
— Я не бачив її вже десять днів,— наполягає на своєму Штефан.— Як пішов від них, так більше й не був у Кривому і не бачив газдині.
Бігл лютує:
— Ну постривайте, я вас таки припру до стіни! Ану, ходім покажете, де ви спали вночі.
Штефан знизує плечима й веде Бігла до хати. Гельнай стукає у віконце:
— Агов, діду, а вийдіть-но сюди!
Старий Манья видибує надвір і недовірливо кліпає очима.
— Що сталося, шановний пане?
Гельнай махає рукою:
— Та вночі побили Гордубала, добре розмалювали йому пику. Послухайте, діду, це часом не вашого Штефана робота?
Старий хитає головою.
— О, то вже ні, з вашої ласки. Штефан такого не міг, бо він був удома й спав. Гей, Міхаю, ходи-но сюди! Скажи шановному панові жандармові, де був Штефан минулої ночі?
Міхай на мить замислюється, а потім неквапливо відповідає:
— А де ж йому бути? Спав нагорі — зі мною й Дю-лою.
— Так, так,— киває головою Гельнай,— я так і думав. А Гордубала не любили в селі, га? Вернувся багачем з Америки, а сусідів так ні разу й не почастував.
Старий Манья здіймає руки.
— Ще й яким багачем! На шиї носить капшук із самими доларами...
— Ви їх бачили?
— Бачив, аякже. Гордубал приїздив сюди купувати садибу й показував гроші. Більше як сімсот доларів, з вашої ласки. А що в селі його не любили, то таки правда. Коли хочете знати, ласкавий пане, то гордій приятелів не має.
Гельнай повагом притакує.
— А чого то у вас, Манья, так двері поколоті?
— Та то від шила, яким плетуть кошики. Цілий рік воно стирчить тут.
— А покажіть-но мені, як воно виглядає,— цікавить" ся Гельнай.— Я й не здогадувався, що кошики плетуть шилом.
— З вашої ласки, лозу перекидають шилом, ось так.— І старий показує рукою в повітрі.— Ще вчора те шило було тут,— сердиться він.— Ти не знаєш, Міхаю, куди воно поділося?
— Та нехай,— байдуже махає Гельнай рукою.— Колись буду їхати мимо, то заверну до вас і побачу. А от та гноївка, Манья, не сміє витікати на дорогу. Дорога державна.
— Даруйте, шановний пане. Як будемо вивозити гній на поле, то вивеземо й гноївку...
— Треба, щоб у вас була справжня яма, цементована. Певно, грошей на все не стає, га?
— Ох, ще й як не стає! — хихикає старий.— Треба би поставити нову стодолу... Але з Міхаєм ні в тин, ні в ворота. В Штефана більше кебети до господарки. З нього вийшов би добрий газда!
З поля вертається Дюла. Везе на возі оберемок сіна, але гармидеру наробив такого, наче грім гримить.
— Підійди-но сюди, сину,— по-батьківському кличе його Гельнай.— Задля порядку допитаю й тебе. Де був сьогодні вночі Штефан?
Дюла розтулив рота, запитально подивився на батька й на Міхая; але ніхто з них навіть не кліпнув.
— Тут був,— мимрить Дюла.— Зі мною й з Міхаєм спав на горищі.
— Молодець! — похвалив його Гельнай.— Може, підеш служити в кавалерію?
Підліток блиснув зубами:
— А піду!
З хати виходить Бігл і тихо лається:
— Ходіть сюди, Гельнай. Штефан дістав від мене кілька разів по писку, і я замкнув його в хаті.
— Того вам не слід було робити,— докоряє йому Гельнай.— Зазіхання на свободу особи і так далі.
Бігл зневажливо посміхається:
— Чхати я хотів на свободу його особи. Гірше те, що я нічого не знайшов. А як ви?
— Стопроцентне алібі, Карлічеку: цілу ніч спав на сіні, як слухняний хлопчик.
— Брешуть! — сердито вигукнув Бігл.
— Ну звичайно, брешуть. То в них, колего, вже в крові.
— На суді вони заспівають іншої! — лютує Бігл.
— О, ви їх ще не знаєте! Вони або відмовляться свідчити, або ж удадуться до кривоприсяги. Ніби нічого й не було. В селі, Карлічеку, це щось на зразок народного звичаю.
— То що ж мені робити? — хмуриться Бігл.— Як ви гадаєте, Гельнай, може, нам слід негайно заарештувати Штефана, га? Ручаюся власною головою, що це його робота.
Гельнай згідно киває.
— Я теж не сумніваюсь. Але будьте обережні, Бігл...— Він не докінчив, бо в цю мить десь слабо дзенькнуло скло.
— Стій! — закричав Бігл і кинувся за ріг хати. Гельнай не кваплячись подався слідом за ним і побачив, що на землі борюкаються двоє. Зрештою Бігл опинився зверху.