— Але ж Штефан... Гафія на п'ятнадцять років молодша від нього,— протестує Подана.
Юрай киває головою.
— Які ти, душко, від мене. Буває. Але Манья не може більше залишатися в нас як чужа людина. Як Гафіїн наречений — інша річ: він вважатиметься мовби свій, жінку буде собі заробляти...
В голові в Полани починає потроху прояснюватися.
— І тоді він зможе зостатися в нас? — питає вона, вся напружившись, мов тятива лука.
— А певно, що зможе, чому б ні? Штефан житиме в нас як свій. Бо відтепер він буде нам не чужа людина, а зять. І ми нарешті заткаємо людям роти. Побачать, що... плескали всякі дурниці. Я роблю все заради тебе, Подано. А крім того... ну, мені все-таки здається, що він любить Гафію... та й на конях знається. До роботи не дуже охочий, то правда, але хіба з мозолів своїх рук хтось коли-небудь розбагатів?
Подана напружено думає, зморщивши лоба.
— А ти гадаєш, що Штефан захоче?
— Захоче, душко. В мене є гроші... значить, вони можуть дістатися йому. Ну скажи, прошу тебе, нащо вони мені? А Штефан захланний — луки хоче купити, коней, рівнини, скільки зір сягає... В нього аж очі засвітяться, коли він почує про таке, от побачиш! Буде жити в нас, як у бога за дверима, то чого йому ще хотіти?
Але Поланине обличчя знову стає непроникним.
— Як хочеш, Юраю. Але я йому нічого не буду казати..
Юрай підводиться.
— Я скажу сам. Не турбуйся. Я й з адвокатом пораджуся, що й до чого... Треба буде, гадаю, скласти якийсь там папір. Я й про те подбаю...
Гордубал не поспішає — мабуть, сподівається, що Подана ще щось скаже. Але Подана раптом захапалася-заметушилася:
— Ой, треба щось зварити на вечерю.
І Юрай, як звично, бреде за стодолу.
Манья везе газду до Рибарів — домовлятися з батьками. Вйо, вйо! І коні — голови догори, любо й глянути.
— Значиться, в тебе, Штефане,— замислено каже Гордубал,— один старший брат, один менший і сестра віддана. Гм, немало вас, немало. А правда, що в вас там довкола сама рівнина?
— Рівнина! — охоче відгукується Штефан, блиснувши зубами.— У нас переважно буйволів розводять і коней. Буйволи люблять мочар, газдо.
— Мочар, кажеш? — міркує Юрай.— А ти не міг би його висушити? Я бачив, так роблять в Америці.
— А для чого його висушувати? — сміється Штефан.— Землі, пане, в нас і так аж задосить. А мочара було би шкода — там лоза росте; в нас із неї взимі кошики плетуть. Замість дощок у нас теж лоза. Віз — плетений з лози, тини, хліви — все з лози. Он бачите, кошара стоїть?
Юраєві не подобається рівнина — ні кінця, ні краю їй не видно, але що поробиш!..
— А отець живий, кажеш?
— Живий. Ото здивується, як побачить, кого я привіз! — гордо й аж наче з якимсь молодецтвом вигукує Манья.— А от і Рибари, приїхали!
Штефан збиває капелюх на потилицю, ляскає батогом, і, наче якого барона, мчить Юрая селом просто до свого двору.
З хати виходить невисокий, але міцний парубчак.
— Гей, Дюло! — гукає йому Штефан.— Постав коней під шопу, дай їм оброку й води. Сюди, газдо!
Гордубал мимохіть оглядає обійстя: стодола розвалена, по двору бродять свині, булькочуть індики; в одвірку стирчить якесь величезне шило...
— Цим шилом, газдо, в нас плетуть кошики,— пояснює Штефан.— А нову стодолу будемо ставити навесні.
На порозі стоїть старий довговусий Манья.
— Привіз вам, тату, газду з Кривого,— якось урочисто повідомляє Штефан.— Хоче з вами про щось поговорити.
Старий Манья веде гостя до хати й насторожено чекає, що буде далі. Гордубал з гідністю сідає скраєчку на лаві, аби показати, як мовляв, щось не так, то він зі своїм і назад, і велить Штефанові:
— Ну, кажи, що й до чого.
Штефан щирить зуби й викладає велику новину: газда віддасть за нього свою одиначку Гафію, коли та стане на порі, і хоче про все з татом домовитись...
Гордубал киває головою: мовляв, так і є.
Старий Манья пожвавішав.
— Агов, Дюло, принеси-но нам горілки! Раді вас бачити в себе, Гордубал. Як доїхали?
— Добре.
— Ну й слава богу. А врожай у вас цього року гарний?
— О, врожай незгірший!
— Дома всі здорові?
— Красненько дякую, здорові.
Коли поговорили про все, як належить, старий Манья питає:
— Значить, у вас лише одна дочка, Гордубал?
— Так, лиш одна. Більше господь не послав.
Старий хихоче, обмацуючи гостя допитливим поглядом.
— Не ремствуйте, Гордубал, у вас іще може народитися й синок. Відпочила нива добре родить.
Юрай смикнув рукою, ніби хотів відмахнутися.
— Може, у вас іще знайдеться синок, спадкоємець,— посміхається старий, не спускаючи очей з гостя.— Виглядаєте нівроку, Гордубал, років п'ятдесят ще спокійно будете газдувати.
Гордубал неквапливо розтирає собі потилицю.
— Ну, то вже як бог дасть. Але Гафії чекати отчи-ни не доведеться. Хвалити бога, віно для неї я вже маю.
У старого Маньї спалахують очиці.
— Так, так, чув, чув. В Америці, кажуть, гроші можна лопатою загрібати. То правда?
— Я не сказав би, що там так легко,— зітхнувши, відказує Гордубал.— Самі розумієте, Манья, гроші є гроші. Тримаєш їх дома — вкрадуть; покладеш у банк — так само вкрадуть. То найліпше укласти їх у газдівство.
— Свята правда! — киває головою старий Манья.
— Дивлюся,— розважливо веде далі Гордубал,— тут ваша земля багато людей не прогодує. Самий мочар та вигони. Я гадаю, що такої землі треба кілька десятків моргів, аби сяк-так прожити одному газді.
— Правду кажете,— обережно погоджується з ним старий Манья.— Тут важко поділити отчину. Мій найстарший, Міхай, успадкує все газдівство, а решта — тільки частки грішми.
— А по скілько? — випалює Юрай.
Старий Манья здивовано закліпав очицями: "Овва, який швидкий, не дасть і подумати!"
— По три тисячі,— буркає він, сердито глипнувши на Штефана.
Гордубал швидко прикидає:
— Три рази по три — дев'ять. Значиться, всьому вашому газдівству ціна десять тисяч?
— Як то —г три рази по три? — сердиться старий.— А донька? Вона теж має дістати свою частку.
— Ваша правда,— погоджується з ним Гордубал.— Тоді, скажімо, тринадцять тисяч.
— О, ні, тринадцять ні! — крутить головою старий.— Ви, Гордубал, певно, жартуєте?
— Які там жарти? — стоїть на своєму Гордубал.— Просто я хотів би знати, Манья, скільки приблизно варте середнє газдівство тут у вас, на рівнині.