Ех, якби ти не був старостою... Та що там староста — й раніше всі знали, що Василю Геричу під гарячу руч краще не попадати! Ось уже й жінки наважились вийти на вулицю й, склавши руки на грудях, поглядають у бік корчми.
Юрай Гордубал намагається підвестись, голова його лежить на колінах у Василя, хтось обмиває йому обличчя; о, таж то Пйоса!
— То був нечесний файт Василю,—мимрить "аме— 43 риканець".— Вони напали на мене ззаду, двоє на одного...
— Ех, Юраю, тих негідників було аж шестеро і всі з дошками з паркану. В тебе, видно, дубова голова, коли вона не луснула, як горіх.
— А що з Тезою? — турбується побитий.
— Теза своє дістав — його понесли,— каже староста.
Юрай заспокоєно зводить дух.
— Більше не буде пащекувати, паскуда така,— бурчить він і силкується встати. Слава богу, йому це нарешті вдається, він уже стоїть на ногах і тримається за голову.— За що вони так на мене? — дивується він.— Ходімо вип'ємо, Василю. Не дозволили мені поспівати, падлюки!
— Іди додому, Юро,— вмовляє його староста.— Я проведу тебе, щоб, боронь боже, на тебе знов не напали.
— Стану я їх боятися! — храбрується Гордубал і бреде додому.
"Я не п'яний, Полано, але мене побили в корчмі. За що побили, питаєш? Та просто так, душко, ми з Тезою Феделешем жартома помірялися силою".
— А знаєш, Василю,— починає Юрай, трохи повеселішавши,— я і в Америці витримав "файт": на мене з молотком пішов був один майнер. Німець, здається. Але товариші відібрали в нього молоток і оточили нас колом, мовляв, тепер файтуйте, тілько голими руками. Ех, Василю, мені тоді здорово перепало по писку, але того німця я таки поклав. І ніхто між нас не втручався.
— Послухай, Юро,— суворо мовить Герич,— не приходь більше до корчми, бо знов буде бійка.
— Але ж чому? — дивується Гордубал.— Я їх не зачіпаю.
— Ну,— ухильно відповідає староста,— їм же треба з кимось битися... Іди спати, Юраю. А завтра... розрахуй свого наймита.
Гордубал нахмурився.
— Що ти мелеш, Герич? Чого й ти пхаєш носа до моїх справ?
— А нащо тримати в своєму домі чужу людину? — ухильно натякає староста.— Іди, йди спати. Ех, Юраю, твоя Полана не варта того, щоб ти за неї бився.
Гордубал зупиняється як укопаний і спідлоба зиркає на товариша.
— Ти такий самий... негідник, як і вони! — витискує він нарешті з себе.— Ти не знаєш моєї Полани, ти... Тілько я один її знаю, а ти... Ти не смій...
Василь по-дружньому кладе йому руку на плече.
— Юраю! За тих вісім років ми аж занадто надивилися на її вибрики...
Гордубал рвучко виривається від нього.
— Іди, йди, а то я... Герич, поки я живий... Бог мені свідок, я не хочу тебе більше й знати. А ти був найліпшим моїм другом...— І, не обертаючись, Гордубал по-плентав додому.
Герич тільки пирхнув у відповідь і ще довго тихо лаявся в темряві.
XIV
Уранці Штефан запрягає коней — збирається їхати на рівнину. З хліва виходить Гордубал — зацухлий, страшний, очі налиті кров'ю.
— Я поїду з тобою, Штефане,— коротко кидає він.
Вйо! Віз мчить селом, але Юрай не дивиться ні на людей, ні на коней. А як тільки виїхали за село, велить:
— Зупини й злазь з воза, маю тобі щось сказати.
Штефан зухвало, ба навіть зловтішно розглядає побите господареве обличчя: ну, що ти, мовляв, хочеш мені сказати?
— Послухай, Манья,— невпевнено починає Гордубал,— по селу ходять різні плітки про. Полану... і про тебе. Я знаю, то брехня... але їй треба покласти край. Ти зрозумів?
Штефан знизує плечима.
— Ні, не зрозумів.
— Ти мусиш піти від нас, Штефане. Заради. Полани. Заткнути людям писки. Так треба, розумієш?
Штефан з викликом дивиться на Юрая. Той відводить очі.
— Розумію.
Юрай махає рукою.
— Так. А тепер їдь.
Манья стоїть, стиснувши кулаки,— здається, от-от кинеться до бійки.
— їдь до роботи, Штефане,— мимрить Гордубал.
— Ну добре! — просичав Штефан, скочив на воза, змахнув батогом і — лясь! — уперіщив коней по головах.
Коні позадкували, звелися дибки й помчали вперед скаженим галопом. Віз покотився з брязкотом, здається, ще мить, і він розсиплеться на тисячу шматків.
Гордубал якусь хвилину ще стоїть на дорозі, ковтаючи куряву, потім поволі обертається й, похиливши голову, бреде додому. Ех, Юраю, Юраю, так ходять старі діди!
XV
За цей тиждень Гордубал так змарнів, що, здавалось, аж кістками торохтів. Та й як тут не змарніти, скажіть, прошу вас: хіба то жарти — вранці все попорати, свиней нагодувати, коней почистити, вигнати корів на пашу, вичистити в хліві й вирядити дочку до школи; потому на конях униз, на рівнину — пора збирати ку-курудзу, а опівдні—додому, зварити щось дочці на обід, напоїти коней, посипати курям зерна —1 і знов на рівнину, знов до праці, а під вечір — хутко додому, зварити вечерю, обійти худобу та ще й невмілими руками зашити Гафії спідничку; бо росте дитина, то ж чи довго їй порвати десь одежину? Нелегко встигати скрізь, важко чогось не забути. Як колода, падає ввечері Гордубал на солому, але ще довго не може заснути від тривоги, чи не забув чогось. "Ах, боже ж ти мій, ну, звичайно, забув: герань на вікні не полив!" І, крекчучи, встає Гордубал полити квіти.
А Полана — її наче й немає; замкнулася в коморі на зло чоловікові. "Нічого не вдієш,— розгублено думає Гордубал.— Гнівається газдиня, що не порадився з нею: "Як ти гадаєш, Полано, я хочу розрахувати нашого наймита". Ех, жінко, та май розум: хіба міг я сказати тобі: "Полано, про тебе пліткують, що ти так і так". Та й чого тут довго розводитися? Ну, взяв і прогнав, можеш сердитися, скілько влізе; дрючком гнати тебе до роботи не буду!"
Ох-хо-хо, як тепер не вистачає скрізь Поланиних рук; тільки тиждень минув, а як усе занедбалося; хто б міг подумати, скілько роботи годна переробити одна жінка; чоловік і половини не переробить. Та нічого, вона й сама те побачить, злість у неї пройде, й вона засміється: "Ну й нездара ж ти в мене, Юраю: ні прибрати, ні зварити не вмієш. Але що хотіти від чоловіка!"
А якось він побачив її: вернувся по щось у двір, а вона стоїть на дверях. Наче тінь. Під очима підкови, лоб протнула прямовисна зморшка. Гордубал відвернувся: "Я нічого, душко, я тебе не видів". І вона щезла, мов тінь.