Пемберлі став тепер домівкою Джорджіани; і стосунки сестри та невістки були якраз такими, якими їх і хотів бачити Дарсі. Вони дуже сподобались одна одній — як і сподівалися. Джорджіана в Елізабет душі не чула, хоча спочатку вона часто зі здивуванням, котре межувало з тривогою, прислухалася до її жвавої та грайливої манери розмови з братом. Вона побачила, що він, котрий завжди викликав у неї пошану, яка майже поглинала її ніжне сестринське почуття, запросто може бути об'єктом веселих жартів. Її розум отримав раніше невідомий їй досвід. Завдяки підказкам Елізабет вона почала розуміти, що жінка може дозволяти такі вільності зі своїм чоловіком, які не може дозволити собі брат із сестрою, більш ніж на десять років молодшою.
Леді Кетрін була до краю обурена шлюбом свого племінника і дала волю відвертості свого характеру у своїй відповіді на лист, котрий сповістив її про те, що цей шлюб відбувся. При цьому вжиті нею вирази були настільки образливими (особливо щодо Елізабет), що на певний час унеможливили подальше спілкування. Але зрештою Елізабет умовила свого чоловіка переступити через образу й шукати шляхів примирення. Тож після нетривалого опору тітонька змінила гнів на милість — чи то через свою симпатію до племінника, чи то від бажання побачити, як же буде поводитися його дружина; вона навіть погодилася зробити візит до Пемберлі, незважаючи на те, що його парки були занапащені не тільки присутністю такої недостойної хазяйки, а й відвідинами дядька та тітки, що приїздили з Лондона.
Їхні стосунки з Гардінерами завжди були надзвичайно дружніми. Дарсі, як і Елізабет, по-справжньому любив їх; а разом вони відчували безмежну вдячність цим людям, котрі, привізши Елізабет до Дербішира, сприяли їхньому єднанню.