Знову підійшов до дзеркала. Захоплюватися і зараз не було чим, але принаймні брудну машкару я із себе змив, чи здер, чи зішкрябав, тож на мене зирнуло відносно нормальне обличчя, хоч воно і досі не було варте доброго слова. Зрештою, не все зразу — із хвороби також виходять поступово. Тепер, після маніпуляцій, вражали мене в моїй парсуні блідість, випитість і надих хронічної иритомленості.
Я почув, що в дім хтось зайшов, і різко повернувся від дзеркала. На порозі стояла мати і пильно на мене дивилася.
— Господи, мамо! — сказав я, йдучи їй назустріч. — Не знаю, як тебе перепрошувати!
— Переказився? — строго спитала вона.
І я раптом, сам не тямлячи, як це сталося, вчинив так, як блудний син із Біблії, прийшовши па покаяння до батька, — я впав перед матір'ю на коліна і схопив її руку, щоб поцілувати.
— Вибач, коли можеш, мамо, — сказав я покаянно. —Клянуся, більше такого не повториться.
Сцена була трохи театральна, але щира, і певна річ, матір зворушила. Вона заплакала.
— Це був такий жах! — сказала, плачучи. — Що з тобою ириключилося, синку? — Я звівся з колін.
— Любов, мамо, — мовив, відвертаючись. — Гемонська любов! Але я вже зцілився!
— Слава Богу! — сказала моя атеїстична мати, і мала досить такту, щоб не лізти мені в душу й не розпитувати: я ще на оздоровлених ногах стояв неміцно. Отож мати по-жіночому відчула, що коли настав час покаяння, карати словом та ділом грішника-покаянника не годиться.
— Снідати будеш? — спитала миролюбно.
— Вола би з'їв, —сказав я, і це мало дати їй доказ, що я одужую, бо раніше до їжі був цілком байдужий. Голод і справді заграв у моєму тілі, отож я охоче вимів з тарілки не тільки те, що вона подала, але ще раз стільки. Мати розцвіла і стала такою ж як раніше, тобто спокійною, поважною і буденною. Свято мого сказу закінчилося.
Але мій акт покаяння мав бути, як кожна драма, дводійний: треба перепросити ще й Оксану. Це міг учинити тільки ввечері, бо Оксана вже працювала, тож до обіду я провів час біля програ-вача, слухаючи Моцарта, найясноноснішого композитора. І справді, музика імпонувала мені аж так, що я не слухав, а пив її. З обіду побіг в інститут, бо там мої справи були печальні — майже місяць я не відвідував лекцій: зрештою, наздогнати навчання не проблема — екзамени першого семестру я склав.
Увечері я пішов до Оксани. Більше страху мав не перед нею, а перед її матір'ю, яка з дому свого мене прогнала, наказавши не переступати її порога, батько ж Океании наказував мені їхнього порога таки переступати, — він був, як оповідалося, на моєму боці.
Отож я героїчно переступив порога, маючи на той акт такий иоловинчатий дозвіл, і перша, з ким зіштовхнувся, була таки Оксанина мати, а моя можлива теща. Зирнула на мене, як вовк на ягня із байки Леоніда Глібова, відтак я відчувся маленьким та біленьким, із шовковистою вовночкою, великооким, безпомічним ягнятком, яке невправно дибає невправними ніжками, і смиренно-печально подивився в очі вовка, тобто своєї можливої тещі, пригадуючи вічну істину: коли хочеш побачити свою вибраницю у старості, глянь на її матір.
Але Оксанина мати була жінка метикована, а це значить, недурна, тож вона у миг ока оцінила ситуацію і її вовчі очі погасли, перетворившись у котячі із прижмуром, але і з настороженою увагою, яка буває тоді, коли кішка сподівається небезпеки.
— Оксана вдома? — спитав я, чемно привітавшись.
— Хіба я тобі не казала? — почувся твердий голос.
— Казали, — мовив я. — Прийшов вибачитися. Більше такого не буде.
Оксанина мати подивилася на мене з печальним недовір'ям, адже мала досвід мільйонних покаянь та падінь власного чоловіка, а все ж його не проганяла, а якось із ним тягла; очевидно, була переконана, що весь чоловічий рід непутящий, та й бути інакше не може; отож зітхнула скрушно і ткнула пальцем у двері доччиної кімнати:
— Вона там!
Отже, сторожу біля палацу принцеси було задобрено і вмилостивлено, з принцесою ж повелося не так просто. Оксана була дівчина церемонна, точніше, схильна до ритуалів, тож я мав виконати акта покаяння в повному обсязі, тобто був змушений вислухати й дорікання, які витерпів із смиренням, адже був у цю хвилю ягням, а ягняті смирення подобає. Відтак, дав їй виговоритися, а якщо я їй це дозволив, то в статус-кво наше ввійшов пункт про її верховенство у нашій спілці, принаймні в деяких питаннях. Зрештою, порозуміння було знайдено, акт перемир'я (словесний) постановлено з усіма ритуальними клятвами та зобов'язаннями, я змушений був повторити ритуальні слова, які точно і без двозначностей визначали наші стосунки, і ці слова стали золотим ключиком до воріт, бо замки всіх дванадцяти дверей були однотипні і відчинялися одним ключиком (ясна річ, золотим).
І ми вийшли, як любили чинити це раніше, прогулятися, на душі в мене було світло й тепло, я глибоко вдихав весняне, густе повітря, наповнене пахощами землі, води та неба, і мені вперше в житті здалося, що спокій зовсім не рівнозначний житейській колотнечі, а має в собі високий чар та принадність. Чи не в такий спосіб я почав пригасати як індивідуальність? Вважаю, що ні, в такий спосіб мудрів. Бо здобував спромогу помічати красу земну: красу вечора, в якому ми йшли, красу тонкого профілю славної, доброї та порядної дівчини, красу стежки, що слалася нам під ноги, красу сутінків із їхнім тонким настроєм, що рівнозначний чудовій музиці, красу неба з його першими зорями та місяцем, який тим більше розпалювався, чим густішою ставала тьма.
"Мудрість потребує спокою, — згадав я чийсь афоризм, а може, й сам його придумав, — а безумство — колотнечі".
Але і в безумстві, думав я, є своя принада, бо для того, щоб вода цієї річки, біля якої ми йдемо, спрозоріла і заспокоїлася, вона мусить збунтуватися, забруднитися, перешуміти, переграти, вимести із нутра свого намул та болото і все це знести далі. Так само і вино: чим більше воно шумує, тим ліпший його смак.
І тут Оксана раптом сказала, зовсім не дбаючи про мій миротворчий настрій і про те, що саме в цей час складаю я осанну спокою та мудрості:
— Скажи правду, ти любив горбунку Зою?
Спитала це із ригоризму, щоб переконатися, що мої ритуальні слова, що, мов, люблю її, правдиві і без ущербу: я мав у цю хвилю конче заперечити їй, — мовляв, горбунку Зою ніколи не любив, хоч обоє ми добре знаємо: неправда це.