Ці сни, вочевидь, були результатом того, що в мене — канікули, я сиджу без діла, а Зоя, здається, також була без діла, а ще й узяла звичку регулярно дефілювати попри моє вікно, і я неодмінно до того вікна підскакував, а вона ніби те знала і неодмінно повертала в мій бік прегарне, таємниче, ояснене обличчя, і, ніби окропом, обдавала поглядом темних чудових очей, а тоді спокійнісінько ішла далі, поблискуючи витонченими у своїй бездоганній формі ногами і зовсім не нітячись зі своєї вади. І я потрапляв у якесь незбагненне очарування, забуваючи цілком про її ущербність, а потім те обличчя пливло переді мною, до речі, зовсім не було воно схоже на Клавине, бо Клаву гарною не назвеш, скоріше навпаки, Клавою я ніколи не зачаровувався, а тільки звабився її енергійною наступальністю, що хлопцеві може бути приємно тільки короткочасно, а згодом і спротив викликає. Тут же все було інакше, але й тут я не міг позбутися дисгармонійного розламу: красиве й потворне побіч, як сказав Юрко, вабило мене і відштовхувало, при тому очаровувавсь я тільки гарним, відчуття ж потворного відганяло мене від вікна вглиб кімнати, де стояв на ослінці програвач і де крутилася платівка з чудовою моцартівською музикою, легкою і ясною, як найпрек-расніший ранок, у якому є тільки краса і нічого потворного.
Кілька слів про Юрка. Коли розповів я йому про свої сни, він раптом почервонів. Це була виняткова річ, щоб Юрко почервонів, і я відразу зметикував, чому.
— Що, Юрчику, — спитав лагідно, а трохи і єхидно, — і до тебе приходить?
— Іди к чорту! — мовив Юрко.
— Та це просто цікаво, — проказав, а власне вигукнув я, мов півник. — Розкажи!
Розповів не відразу. Посидів набурмосений, а тоді признався. Але приходить вона в його сни інакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, гріховно. І простіше. Тобто кидається до нього в ліжко, і вони починають таке вичворяти — не розкажеш. Але він ніколи з нею не кінчає, бо в певний момент вона розчиняється в руках, як димова, і зникає.
— Це так дивно, — завершив Юрко, і вже не був червоний, а радше блідий.
Тоді я відчув у себе інтерес слідчого.
— Але реальну ти її вдень бачиш?
— Звичайно, — сказав Юрко. — Лазить без кінця перед моїми вікнами.
— І дивиться у твій бік?
— Ну да, — мовив Юрко. — Ще й як!
— А в Геннадія і Олега так само? — спитав я.
— Це мені невідомо.
— Нічого не казали? Юрко смикнув плечима.
— Я їм теж нічого не казав.
Я вже говорив, що в нас прийнято оповідати один одному любасні історії і сни, саме такі розмови нас найбільше і єднали. За цей час, відколи все почалося, ми разом не сходилися, але поодинці здибувалися, входили в балачки, але про горбунку Зою і в мене з ними розмови не виникало.
— Це все дуже цікаво! — наголосив я. — Нам треба зустрітися...
І ми зустрілися. Геннадій висловився, як завжди, просто й лапідарно:
— Да, вона відьма! Ма'ать, і хвостяра є. І вопще вона вночі літа.
— Як так літа? — спитали ми з Юрком в один голос.
— Ну, так, як усі відьми. Через комина, на вінику.
— Може, на мітлі? — поправив я.
— Не, на вінику, — сказав Геннадій і заіржав по-конячому. Ми розсміялися також, за винятком Олега, той залишався серйозний і відсторонений.
— А до тебе в сни вона приходить? — спитав я Геннадія.
— Конєшно, — мовив Геннадій. — І я її трахаю.
— Ну, а в тебе? — спитав я Олега.
Той спокійно витяг пачку сигарет, взяв одну, всунув до рота і чиркнув сірником. Випустив хмарку диму і забажав, щоб його обличчя стало холодне й непроникне.
— Я не такой ізвращенєц, как ви, — сказав зарозуміло. — Ущербность міня не восхіщаєт.
Отже, Олег брехав. Даю голову на відсіч, що й до нього приходила уві сні горбунка Зоя — це було написано на його роблено холодному й непроникному лиці.
— А під твоїми вікнами вона ходить? — спитав я тоном слідчого.
— Канєшно, — сказав Олег. — Но чіхать я на нійо хотел! І вопще, што ето ь нас за дурацкій разговор?
Але розмова в нас не була "дурацька". Випадало, що ми всі якось дивно потрапили на гачки горбунки Зої, усіх вона знеиокоїла, і всі ми борсались у якійсь сітці, сплетеній із обри-дження та захоплення.
— Та шо там казать, — як завжди просто підсумував Геннадій. — Чарує, зараза!
— Що значить чарує? — наївно спитав Юрко.
— Ну, це коли не хочеш, а тягне, — сказав Геннадій і заіржав.
2
Сходин, ігор у шахи та карти, балачок було замало, щоб підтримувати нашу компанію, були ми народ різноякий, тож часом влаштовували гулянки, інколи офіційно, коли святкували чийсь день народження — тоді збирались у винуватця події, а часом виїжджали з магнітофоном, дівчатами і пляшками на природу, використовуючи для цього Геннадієву вантажівку, але й тут була незручність: за кермом Геннадій пити боявся, щоб не потрапити, як він казав, "у тюрягу", а коли хтось п'є, а хтось ні, то й веселощів добрих не буває. Зрештою, ми жили на околиці, притиснутій до річки, досить перебрести її чи пострибати греблею біля колишньої водокачки, і ми опинялися на безлюдді, а видряпавшись на гору, в полі, можна було знайти захищене місце і віддатися вільно гульні. Але й тут була своя незручність, бо дівчат було троє, а нас — четверо. Без дівчини ніби залишився Юрко, до речі, найскромніший серед нас і єдиний досі незайманець, бо всі інші з компанії вже пройшли це перше коло пекла, як висловлювавсь я, а з дівчат утримувала цноту тільки Оксана; Марта з Лєною цей бородатий закон давно порушили. Юрко, правда, часом з котроюсь із них гуляв — це ми влаштовували, щоб не відчував себе обділеним і відокремленим од компанії, але не взяв навіть Марти, через яку всі ми троє перейшли, бо вона з того проблем не робила. Л єна ж найбільше тяглася до Олега і, здається, його бажала скрутити, тобто з "лінивої любові" переключити на чинну, активну, через що йому тільки й віддалася, але Олег так просто не здавався, заявляючи з холодною непроникністю:
— А для чіво мене нада одна, када можна папробовать много. Молодость нада прожить.
Отже, ми вирішили організувати гулянку, а коли зійшлися з дівчатами, щоб обговорити це, Марта сказала:
— А що, коли візьмемо з собою горбунку Зою? Вона хоче в нашу компанію. Юрка, ти согласний?