І вперше я подумав, що Олег не дурний. Він тільки трохи дивак: носить на гарному обличчі машкару і переконує себе, що та машкара гарніша за його лице натуральне. То, може, після того, що сталося, і машкара його розіб'ється на черепки?
9
Мій ніби щасливо знайдений образ — випитого, а потім розбитого дзбана — не був зовсім точний: що випитий — правильно, а що розбитий на черепки — ні, бо розбитий на черепки — це знищений. Горбунка Зоя містичну енергію в собі справді несла, але навряд чи була, думав тоді я, фатальною істотою, адже ніхто з нас після стосунків з нею не помер, хоч кожного по-своєму покрило нещастя, але чи обов'язково пов'язувати це з горбункою Зоєю, — адже ті нещастя почали падати на нас, коли горбунка Зоя покинула нашу околицю, і ми забули про неї й думати. Однак, не можу звільнитися від думки, що вона не тільки покористувалася нами, як племінними бугаями, щоб завагітніти, але по-своєму зненавиділа нас, а ненавидіти — це і є обдавати, як водою, людину містичною, отже, лихоносною енергією, отже, й актом помсти це могло бути. Можливо, ми носили ту її ненависть-помету в собі, як невиліковну хворобу чи смерть, поки та нас не вдарить по-справжньому? Раніше я вже вказував, що бачив у горбунці Зої образ Смерті, а пізніше думав про це не раз, адже смерть не приходить до нас ізнагла, хоч і таке часом буває, нагла смерть зоветься неприродною, тобто ненормальною, нормально ж вона пробирається в нас п'ядь за п'яддю, вражаючи якусь частку хворобою, інколи та хвороба тримається в тілі десятиліттями, а вона, смерть, ухопившись за ту ниточку, поволі в нас уповзає і завойовує в нутрі нашому все більше простору, аж доки нас не завоює. Так само й Зоїна ненависть до нас: вона тільки закинула в нас по зернятку тієї ненависті, а прорости воно мало тоді, коли для того прийде час і будуть належні умови. Ось чому її помста вдаряла по нас в різночассі пізнішім, а не відразу, а що вдарила вона нас усіх — це безсумнівно.
Я заговорив не лише про моїх друзів, які були "підсічені" Зоєю, а про "нас", тобто включаючи й себе, — зрештою, нічого ховатися: кожен має всі підстави здогадатися, що наступною жертвою Зої-горбунки мав стати я, про що й натякав мені після пам'ятної нашої розмови Олег. Про це й буде моя подальша оповідь, але поки до того дійде, повторю (я вже це зазначав), що в мені є щось од слідчого, я люблю розгадувати таємниці, інакше вони непокоять мене і створюють певний дискомфорт. Отож я вирішив переговорити про ці речі з Оксаною, яка одна з нашої колишньої компанії залишалась у приятельських стосунках із горбункою Зоєю, вони весь час зустрічалися і мали навіть якусь взаємну погодженість. Правда, на перепоні моєї вивідувальної розмови могла стати елементарна жіноча (цього разу Оксанина) схильність робити таємничими елементарні речі, та й не можуть жінки (хронічна риса) бути до кінця відвертими з чоловіками, навіть коли близькі з ними, а з Оксаною я ще був близький позірно. Однак підігрівав мене той резон, що й Оксана, в силу своєї природи та бажання (цілком натурального) прив'язати мене до себе, мала би захищати у свій дівочий спосіб мене від горбунки Зої, якими б приятельками вони не були, хоч би через ревність до неї, а що така ревність вже була, не раз переконувався — про це описано.
Отже, я зустрівся якось увечері з Оксаною, і ми рушили у звичну нашу прогулянку зі статусом "лінивого кохання" — після певних поступок дівчина мене ближче до себе знову не допускала, хоч ходила на побачення цілком охоче. Через це наші стосунки з Оксаною не були аж такі, щоб я міг розповісти, що виробляла горбунка Зоя із хлопцями з нашої компанії (яка вже цілком розпалася — чи не був це ще один акт Зоїної помсти?), для такої відвертості треба було інтимнішої близькості, ніж та, що ми її мали. Отож ми ішли, скромно взявшись за руки, у чудових синіх сутінках, і мирно теревенили, власне, балакав я, а вона мило мені підтакувала, до поцілунків і нових спроб фізичного зближення ще не доходило, отже, момент для розмови догідний. Поступово між нами починала прочуватися все більша злагода, і я вирішив використати цей момент, запитавши раптово:
— А знаєш, що й Олег упав жертвою горбунки Зої?
— Чому думаєш, що жертва Олег, а не Зоя? — легко обурилася Оксана.
Реакція була нормальна: діяла жіноча корпоративність.
— Хай буде так. То ти знаєш?
— Знаю! — просто сказала Оксана. — Зоя мені розказувала. Я зчудувався. Невже Зоя їй оповідала про все так відверто,
як мені Олег?
— Коли б не хотіла, не була б жертвою, — сказав я. Оксана мовчала, як непорушне божество.
— Мене одне цікавить у цій історії, — спитаь я. — Навіщо їй це? Вона що, аж настільки зіпсута?
— Ну, знаєш! — сказала Оксана. — Ви, хлопці, коли йдеться про дівчат, нічого не розумієте.
— Отож хочу зрозуміти! — сказав я. Оксана мовчала.
— Не хочеш, щоб розумів.
— А нащо це тобі? — вона зробила наголос на "тобі".
— Бо дивно.
— Ну, коли хочеш знати: вона зовсім не зіпсута.
— Як же це пояснити?
— А як собі хочеш, — сказала сакраментальне і знову замовкла.
— Виправдовуєш Зою? — спитав обережно я.
— Нема чого виправдовувати, — сказала Оксана і раптом додала. — Ти що, теж на неї око поклав?
— Коли 6 поклав, давно був би з нею, — відверто мовив я. — Вона ж не така недоступна, як ти.
Оксана зирнула на мене, в її очах я побачив спалах.
— Не хочеш про те говорити? Оксана мовчала.
— Чому не хочеш про те говорити?
— Бо ви, чоловіки, нічого не розумієте, — сказала безапеляційно Оксана.
— А ти мене до неї не ревнуєш?
— Я на тебе прав не маю, — мовила тихо Оксана. — Ти мені нічого ще не сказав.
Мені знову захотілося чортихнутися, але я, звісно, стримався.
Оце й уся наша розмова. Інформації із неї я виніс "нуль" — і готовий був згодитися, що ми, чоловіки, і справді нічого не розуміємо в жіночій психології, коли б не було це все так елементарно. .
До речі, того вечора Оксана була ще стриманіша, ніж завжди. Коли я її цілував, вона опиралась, і навіть спробу торкнутися грудей, що вже було мною завойоване, а нею прийняте, відсікла, різко відкинувши мою руку. Я не нарікав: та наша розмова, очевидно, її насторожила. Я розумів, що Оксана в такий дивний спосіб воює за мене, можливо, супроти горбунки Зої, — хотіла їй протиставитися, а, отже, завоювати мене. Коли так, дівчата щось розуміють у чоловічій психології, а щось ні. Принаймні я не сумнівався, що Оксана ревнувала, але така вже була її горда природа, і тут я перед нею схилявся. Але водночас, мені її ставало жаль, бо в такий спосіб особі жіночої статі оборонити свого облюбленця від зазіхань сильнішої конкурентки навряд чи вдасться. Я був розчарований і розмовою з Оксаною, і її неприступністю, через що в душі моїй поселився холодок. Однак, не треба лукавити: я добре знав — варто мені сказати дівчині ті кілька ритуальних слів, на які вона настійливо чекає, або ж виявити більше енергії, і вона поступиться, але в цій ситуації я сам того не хотів зі спонук для мене не до кінця збагненних. Це мушу зазначити, бо об'єктивно виходило, що Оксана не ставала иерепинним бар'єром між мною та горбункою Зоєю.