Дочитавши ці незрозумілі слова, пан суддя зітхнув з полегкістю, дістав з-за широкого закавраша велику буру хустку, витер просторе своє обличчя, надув щоки, зробив губами "пуф! пуф!", сказав ні до кого:
— Як то мовиться: суд визнав сього злодія capitis senten-tiavitl.
— To вже можна й кінчати з тим збуєм? — хрипким басом поспитав пан Притика, ще дужче буряковіючи товстими щоками.
— Християнська душа, треба б до сповіді,— несміливо нагадав війт.
— Відмовився,— пояснив возний.
— Тоді що ж? Пан суддя пояснив:
— Маємо спитати про останнє бажання.
— То питайте! — загримів Притика.
— Пане возний,— звелів суддя,— підійдіть і спитайте.
— Можна й звідси спитати.
— Ні, підійдіть. Ми є суд, а не якісь вульгарні убивці. Пан возний ступнув до козака, війнув відкидними рукавами свого охабня, тупнув ногою об поміст.
— Маєш останню волю?
— Не тупай — поміст проломиш! — блиснув зубами Перехрест.
— Волю останню маєш? — крикнув знову возний.
— Чом би й не мав! Гопака хочу вдарити перед смертю! Возний позадкував до панства. Переповідати Перехрестові слова не було потреби: всі чули й так.
— Попросив би люльку викурити,— промовив війт,— все б смерть трохи відсунулась.
— Кварту горілки мав би просити, дурень,— гмикнув пан Притика,— а йому таньчити.
— Закон дозволяє,— зауважив суддя.
— А не втече? — злякано поспитав писар.
— Куди? Обставлене все сторожею — миша не прошмигне! — заспокоїв його (та й усіх) війт.
— То вже хай той дурень пострибає,— закопилив губу Притика.
— Ей, ти, можеш потанцювати! — гукнув Перехрестові возний.
— Овва! — зневажливо гмикнув той.— А руки? Який же гопак зі зв'язаними руками? І оцього безвухого відсуньте з-під зашморгу, а то ще встрибне туди замість мене!
Кат за знаком судді розв'язав Перехрестові руки і відійшов на другий край помосту.
Тут: скарати на смерть (лат.).
Перехрест поставив правий чобіт на підбір угору носком, мовби повертів дошку помосту, тоді легко пристукнув по ній підбором, тоді стрибнув, вдарив обома ногами, пішов колом, пішов пригинцем в дрібному перестуку, враз зриваючи своє потужне тіло догори і знов кидаючи уіого вниз, щодалі запекліше й безжальніше, тяжче й несамовитіше.
— Та він тут уб'ється і не дасться повісити! — крикнув пан Притика.
— Цей не вб'ється,— заспокоїв його війт.— Вовків у заліза ловив — куди йому вбиватися.
— У хлопства такі дикі душі,— гмикнув пан писар.— Погопакус — і все йому щастя.
— До щастя всі прагнуть,— глибокодумно зауважив пан суддя.— Чолозік не зворухне й пальцем без думки про щастя.
— І під шибеницею? — зареготав пан Притика.
— Так, так, пане Притико. Це мотив дій усіх людей.
— Навіть перед повішенням?
— Уявіть собі, навіть перед пові...
Договорити суддя не встиг, бо саме цієї миті Перехрест, злетівши у відчаєно високому стрибку, вдарився в поміст перед самою шибеницею і... щез з-перед очей.
Він зник нечутно й страшно, так ніби звіяло його вітром (коли б же був вітер!), змило дощем (а де той дощ золотистого осіннього поранку?), спалило вогнем небесним (вогнем ряхтів хіба що одяг Перехрестів, поки козак літав перед знетямленим панством). Пан Притика тільки зіпав одтуленим ротом, неспроможний видобути з себе бодай звук. Писар мстиво потирав руки (він же попереджав, попереджав!). Суддя морщив просторе чоло, мабуть, пробуючи згадати, чи не бувало в нього таких прецеденсів. Возний збараніло втупився в те місце, куди вдарився Перехрест і де тепер чорнів пролом у помості. І тільки війт з суто селянським спокоєм повільно наблизився до пролому, обійшов його довкола, придивляючись, нахилився й помацав краї дощок, обтрусив руки, сказав спокійно:
— Дошки знизу підпиляні.
— Що? Як? Ким? — загримів, позертаючись до тями, пан Притика.
— Хто підпиляв, того вже нема. І козака нашого нема.
— Видобути його звідтам! — затупотів Притика.
— Таж провалився.
— З-під помосту дістати!
— Він і крізь землю провалився.
— Провалився? Куди?
— В прокоп. Мабуть, до самої річки. Вже, мабуть, у лозах і стрибає на підведеного йому коня.
І справді Перехрест був уже в лозах над річкою, проскочивши до берега давнім підземеллям. Микита Щербина виприснув тоді з засідки і все владнав. І поміст над забутим підземеллям, і підпиляні дошки в помості, і гопак під шибеницею — тільки танцюй шпарко, Перехресте, дай волю закаблукам, закаблукам волю дай! З такими друзяками світ широкий — воля!
І вже скаче кінь, і тупочуть копита, і земля м'яко несе вершника й коня до життя й до волі.
Гай-гай, коли б то справді могли рятуватися так або інак усі ті, кого колись вішали, стріляли, різали, саджали на палі, палили живцем!
А так — це лише іграшка, яку мені показував доброзичливий містер Рутківський у пенсільванській українській крамниці "Кобза".
— Маємо наші національні сувеніри,— пишався містер Рутківський.
— І цей національний?
— Так, прошу пана, наша історія з американською електронікою. Іграшка електронна. Тут в основі вмонтовано комп'ютера. Дорога іграшка, стодоларова, та хіба ж наша історія не варта того?
Я не став допитуватися в пана Рутківського, чию він історію має на увазі, бо все ж був тут гостем. Але щось тут мене бентежило, я відчував, що маю сказати містерові Рут-ківському щось дуже важливе, тим часом доторкнувся до іграшки пальцем, доторкнувся без будь-якого наміру, але цього було досить, щоб містер Рутківський вхопив іграшку обома руками, підніс її мало не до мого обличчя, гукнув привітно:
— Та ви роздивіться її як слід! Прошу вас, це ж така річ! Споруда важила чимало, бо містер Рутківський збуряковів
від напруження, мов той пан Притика на помості, я підставив руки, вдвох ми, не розрахувавши зусиль, підняли іграшку вже й надто високо, і тут я зауважив зісподу якийсь знайомий напис, зовсім недоречний і, власне, неможливий, цілком протиприродний на цій іграшці, що мала називатися українською, та ще й національно-історичною, я підіпхнув іграшку ще вище і тепер уже виразно прочитав: "Made in Japan".
Очима я показав містерові Рутківському на той напис, тоді допоміг поставити громіздке електронне диво на спеціальний (теж з Японії?) столик.
— Це правда? — спитав я господаря.— 3 Японії?