Джон Апдайк
Голубине Пір'я
Коли вони переїхали до Фаєртауна, всі речі були поперекидувані, попересовувані й попереставлювані. Червону канапу з плетеною спинкою, яка в Оліпгері красувалася на почесному місці в їхній вітальні, а тепер виявилася надто широкою для тісної сільської світлиці, запроторили до клуні й сховали під брезент.
Ніколи вже Дейвід не зможе вилежуватися на ній з обіду до вечері, жуючи родзинки й читаючи детективні романи, наукову фантастику і П. Г. Водегауза. Блакитне крісло з широкими бильцями, що роками стояло в примарній, чистій спальні для гостей, поглядаючи звідти крізь вікно, запнуте фіранкою з швейцарським візерунком, на телефонні дроти, каштани й будинки з протилежного боку .вулиці, тут велично ровташувалося перед закуреним каміном — єдиним джерелом тепла в ці перші холодні квітневі дні.
Малим Дейвід завжди боявся тієї спальні для гостей; саме там він, лежачи хворий на кір, побачив чорну паличку завдовжки з ярд, що, ледь нахилена, рухалася вздовж ліжка і зникла, як він закричав. Його трохи непокоїло, що одна річ із того примарного оточення тепер вигрівалася біля вогню в центрі родинного кола і поволі чорніла від сажі. Книжки, що раніше збирали на себе порох у шафі біля піаніно, тут похапцем розсовали без будь-якого ладу на полиці, які столяри прилаштували попід однією стіною.
Чотирнадцятирічний Дейвід був швидше тим, кого перевезли, ніж тим, хто переїхав; як і меблі з колишнього помешкання, він мусив прилаштуватися до нового місця. Тому в суботу другого тижня після переїзду він спробував скласти книжки, щоб хоч тут знати, де що стоїть.
Ті книжки якось дивно пригнічували його. Це були твори, що їх здебільшого придбала мати в часи своєї молодості: інститутські антології грецьких драм і римської поезії, "Історія філософії" Уїлла Дюрана, зібрання творів Шекспіра в м'яких шкіряних палітурках, з пришитими стрічками-закладками, "Зелені вілли" у футлярах, ілюстровані дереворитами, "Я — тигр" Мануеля Комроффа, романи таких письменників, як Дж. Голсуорсі, Елеп Гласгов, Ірвін С. Кобб та Сінклер Льюіс, і "Елізабет". Неактуальність того добору збудила в ньому відчуття, що між ним і його батьками пролягла страшна прірва, образлива прірва часу, який сплинув, поки він народився. І йому раптом закортіло заглибитися в той час. З купи книжок, що лежали навколо нього па широких мости
нах старої підлоги, він витяг другий том чотиритомного "Нарису історії" Г. Дж. Уелса. Червоний колір палітурок па спішці збляк і став рудавим. Коли він перегорнув обкладинку, на нього війнуло солодкуватим духом горища. На чистій сторінці незнайомою рукою було виведене дівоче прізвище його матері — ріпний, розгонистий, а проте старанний підпис, ледь схожий на хапливі похилі кривулі.
що ними вона з дивовижною щедрістю покривала списки куплених товарів, господарські рахунки й великодні вітання, призначені її інститутським товаришкам з тієї самої далекої, трохи грізної пори.
Дейвід гортав книжку, поминаючи малюнки, виконані старовинним способом крапкування: барельєфи, маски, скульптури римлян без зіниць в очах, частини стародавнього одягу, черепки з посуду, знайденого в розкопаних житлах. Шрифт був надзвичайно чіткий, прозорий, як у підручнику. Дейвід схилився над пожовклими по краях сторінками, наче над чотирикутними шматками припорошеного скла, що крізь них він бачив нереальні, не зв'язані між собою світи. Бачив, як там усе поволі порушилося, повзло, і йому підступала до горла нудота. Мати і бабуся порались на кухні; цуценя, яке вони щойно придбали "для безпеки в селі", час від часу злякано шкрябало підлогу під обіднім столом, що його в колишньому їхньому домі накривали тільки на свята, а тут обідали на ньому щодня.
Раптом, не встигнувши вчасно відвести очей —від якоїсь сторінки, Дейвід почав читати те, що Уелс написав про Ісуса: що то був невідомий політичний діяч, своєрідний мандрівний учитель в одній із малих колоній Римської імперії. Завдяки випадкові, який тепер неможливо з'ясувати, він (Дейвіда вжахнуло маленьке "в") лишився живий після розп'яття і іпомор, мабуть, черев кілька тижнів. Релігія сперлася на цей дивний випадок. Довірлива уява тих часів згодом приписала Ісусові чудодійні і надприродні вчинки; постав міф, а потім і церква, закони якої в більшості випадків прямо суперечать простому, швидше комуністичному вченню того галілейця.
Дейвідові здалося, ніби камінь, що протягом тижнів чи навіть років натягав своєю вагою плетиво його нервів, тепер порвав їх, пробив паперову сторінку і ще сотню сторінок під нею. Ця фантастична брехня — певне, що брехня: адже церкви стояли скрізь, і весь його народ повстав в ім'я боже — спершу не вжахнула його; вжахнуло те, що вона могла зродитися в людському розумі, сама думка, що в певній точці часу й простору міг існувати розум, споганений запереченням божистої природи Христа, що всесвіт не виплюнув тієї потвори, а дозволив їй жити в блюзнірстві, рости, завойовувати славу, старітися, писати книжки, які, коли б вони були правдиві, обернули б усе в страшний хаос. Світ за глибоко врізаними вікнами — поораний колесами моріжок, побілена клуня, волоський горіх з буйним свіжим листям — здавався Дейвідові захистком, звідки його вигнали назавжди. Лому наче хто приклав до щік гарячі компреси.
Дейвід ще раз прочитав написане. З своїх скупих запасів знань він спробував видобути заперечення, які б спинили самовдоволений марш цих чорних слів, але не знайшов жодного. В газетах щодня повідомлялося про випадки подолання смерті і про ще незрозуміліші речі. Та хіба хоч через один із тих випадків де-небудь будували церкви? Дейвід спробував вернутися думкою назад, від церков з їхніми сміливими високими фасадами і убогою, занедбаною серединою до подій в Єрусалимі, й відчув, наче його оточили мінливі сірі тіні, століття історії, в яких він геть згубився. Нитка, що вела до клубка, випорснула йому з руки. Чи Христос коли приходив до нього, Дейвіда Керна, і казав: "Ось, торкнися рани на моєму боці"? Ні, не приходив, але його молитви вислуховував. А які молитви? Дейвід раз молився, щоб не помер Руді Мен, коли він підставив йому ногу і той розбив собі голову об радіатор. І Руді не помер, хоч кров так і цебеніла з нього.