— Що ви хочете цим сказати? — насторожився Лец-Отаманів.
— Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.
— Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?
— Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати — будь ласка. Тільки ми вже лякані.
— Хто вас підбурював? — допитувався Лец-Отаманів.
— Кажу ж, це нашої справи не стосується.
Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.
Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.
— Ви ганьбите нашу армію! — вигукнув Лец-Отаманів.
— По Савці й свитка, — відказав Кавуля, якого допитували останнім.
Нарешті суд пішов на нараду. Провинність підсудних у численних грабунках і навіть убивствах була доведена. З приводу цього ніяких суперечок не було.
— Який же вирок?
У голову Лец-Отаманова настирливо пхалася думка про розвал армії Директорії, заради якої він стільки вистраждав, а до того ще й із сусіднього ешелону полинула тужлива пісня: "Вернись, сину, додомоньку, змию, зчешу головоньку…" Гнів, безвихідь, розпач опалили йому мозок, і він істерично викрикнув:
— Розстріляти!
Інші здивовано перезирнулись, але перечити не стали. А про поведінку бунчужного й Кудрі вирішили ще порадитись зі старшинами. Вирок над засудженими ухвалили виконати сьогодні ж уночі. Рекало зашкріб у потилиці:
— А хто ж буде розстрілювати?
— Як хто? — роздратовано відказав Лец-Отаманів. — Козаки!
— А коли відмовляться?
— Ну, дурниці. Тоді хто завгодно, хоч би й ти.
— А чому не ти?
— Може, сперечатись почнемо?
— Навіть сперечатись не бажаю. Хто хоче — нехай стріляє, а я до такої роботи не звик.
— І тебе розстріляємо!
Вирок підсудним читав з кам'яним обличчям Лец-Отаманів. Текст був пересипаний такими словами, як "понєже" і "позаяк" і так уснащений згадками про "запорозькі традиції", що міг, здавалось, справити на будь-кого враження. У молодого Карюка навіть очі заблищали. Не справив він жодного враження тільки на підсудних. Навіть коли почули міру кари, вони й тоді — хто зневажливо чвиркнув крізь зуби, хто відкопилив губу.
Лец-Отаманів, який чекав на природну в таких випадках реакцію, зніяковів, утратив урочистий вигляд і, пустивши наперед гостру лайку, вирядив засуджених назад до лампової кімнати.
Звістка про вирок хутко облетіла увесь ешелон, і козаки, мов розбурхане море, забурували по всій станції.
— Чижик, що там балакають? — запитав його Лец-Отаманів, покликавши до купе.
— А хіба їх розбереш. Одні говорять, що й справді розстріляють, а другі говорять, що чорта з два.
— Цебто?
— Ніхто не захоче.
— А ти?
— Що ви, пане сотнику? Я не знаю, звідки й гвинтівка заряджається.
— А коли ми тобі будемо давати щоденно по пляшці?
— Що ви, що ви, пане сотнику? Хай вона вам згорить, я її більше і в рот не візьму.
— А таку бачив? — І сотник похитав перед його носом пляшкою з бурштиновою калганівкою.
Чижик заклипав очима, заплямкав губами і вже благаючим голосом сказав:
— Пане сотнику, що завгодно — холуєм буду, злодієм для вас зроблюся, тільки не робіть з мене ката. Я через цю кляту горілку людський образ і подобу втратив, а колись був же чоловіком. Два факультети скінчив.
— Брешеш.
— От бачите, я й сам уже перестаю в це вірити. Що ви хотіли сказати?
— Ти, звичайно, бачив прокламації, що з'явилися серед козаків?
Чижик закивав головою.
— А давно вони з'явилися?
— Хто?
— Прокламації.
— А хіба я їх бачив? Що ви, пане сотнику, за дурня мене маєте — випитуєте й випитуєте. Ніяких прокламацій я не бачив і не знаю.
Лец-Отаманів налив склянку калганівки й одвів руку вбік.
— Ну, кажи, у кого бачив? Може, навіть знаєш, хто їх підкинув, тоді цілу кварту наллю.
Чижик подивився хворими кролячими очима на калганівку, потім на хиже, якесь загострене в кожній рисі сотникове обличчя і, весь ізсудомившись, пішов із купе, тихо кинувши:
— Не знаю.
— Ах ти ж…
І сотник, закінчивши крутою лайкою, із силою шпурнув у спину Чижикові склянку з калганівкою. Бурштинові струмочки поміж дріб'язків скла потекли по підлозі, а Чижик, увесь здригаючись, з мокрою спиною, немов побитий пес, подріботів за двері.
12
Було вже близько півночі, коли старшини всього дивізіону знову зійшлися на нараду. Справа з засудженими ускладнялась, як і гадав Рекало: козаки дивізіону категорично відмовилися виконати вирок, а серед старшин теж не знайшлося сміливих. Навіть колишній пристав Світлиця заперечливо крутив головою. Різками відшмагати, хоч на смерть забити, він погоджувався. Всі були певні, що це в крайньому разі виконає сотник Лец-Отаманів, але він загадково мовчав. Навіть чомусь посміхався про себе. В очах помітне було якесь нервове збудження, ніби перед сюрпризом, йому тільки відомим. Ад'ютант Кований нагадав про натяки Берези.
— Бунчужного треба теж заарештувати, — категорично сказав Лец-Отаманів. — І Кудрю, слюсаря! Мені здається, це вони каламутять дивізіон.
— Хто, Натура? — здивувався полковник. — Ви ще не знаєте цього служаки. Покличте його сюди.
Бунчужний Натура колись служив у артилерійському полку разом із Забачтою, який був ще тільки командиром взводу. Забачта його майже не пам'ятав, але щиро зрадів, коли довідався, що Натура однополчанин. Може, це було єдине, що в'язало його з молодістю, з безтурботним життям офіцерів царської армії? Йому вже здавалось, що для Натури він був тоді "отцом благодетелем" і бунчужний про це не забуває.
Бунчужний прийшов насторожений. Коли він входив у коридор, у прочинених дверях за ним показалось іще кілька голів. Зарипів сніг і під вікнами вагона, але полковник цього не помітив.
— Здравія желаю, пане полковнику! — чітко проказав бунчужний, ставши струнко. — Ви наказали з'явитись?
Полковника приємно вразили і "здравія желаю", і виправка козака. Він поблажливо усміхнувся:
— Не забув ще? Молодчина!
— Рад старатись, ваше високобла… пане полковнику.