Чижик ще здалеку крикнув:
— Він уже на пероні.
— Хто він?
— Отой, з бородою.
— Той, та не той, — спокійно відказав Береза, — наш не вернеться. Так як, як, хлопці?
Маркіян хватався за боки і крізь сміх випльовував слова: — "Арештувать, — кажу, — і негайно контрибуцію думськими або керенками". А Шкет як визвірився: "Слухаюсь, — говорить, — ваше превошходительство". Як не зареве ж тоді крамар, та навколішки… Ще й пару керенок додав. Тільки, говорить, щоб по-хорошому. Так Шкет з версту його гнав до села. Тепер сюди й носа побоїться показати.
— Так що ти, Чижик, забирайся до біса, — сказав Богиня.
— А гроші?
— Чуєш же, що наш і десятому закаже, як скуповувати крадене.
— А ти що говорив? Скажи тільки, коли вийде, а там уже Шкет справиться.
— Дай йому, Береза, раз потягти з пляшки, а вдруге — по потилиці.
Чижик тремтячими руками, мов дитина до соски, присмоктався до пляшки.
Хлопець в кашкеті гімназиста не зводив колючих очей з телефоністів. Богиня нарешті озлився:
— А ти, жлоб, чого стукаєш баньками? Сала захотів, чи що?
— Самі жеріть його, бандюги! — сердито огризнувся хлопець. — Називається — захисники України. Якої ж думки будуть про нас селяни?
— Начхать нам на твоїх когутів. А ти що, не грабоване їси? Гадаєш, нас постачають з доброї волі твої селяни?
Поїдь з фуражирами, подивись, як виють баби за корівками. А нам що — сьогодні тут, завтра — там!
— Бандити ви, а не козаки!
— Сам ти кізяк! Розпащекувався. Ану марш перевіряти телефон, доки твоя самостійна морда ціла.
Хлопець з перекривленим від безсилої злоби обличчям виліз із вагона й пішов тинятись по колії.
Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день. Гурт селян, як у глибокій траншеї, розчищав колію від заносів. Білі кидки з лопат, мов голуби, злітали догори й безшумно спадали на пухкі ворохи снігу. Довкола панувала мертва тиша, хоч на станції теж топталися селяни в жовтих кожухах і драних свитках. Вони боязко підходили до гармат і, між іншим, питали:
— Чи не знову на німця?
— Вони, мабуть, самі за німця.
— А яка ваша армія?
Хлопець з сорочачими очима з нотками образи в голосі відповів:
— Вона така наша, як і ваша.
— Може, Петлюрина?
— Українська, а не Петлюрина.
— А гетьманова ж яка була? Каламутять людей, дармоїди. Старого прижиму, мабуть, шкода? Хоч би вас уже скоріше вигнали більшовики!
— А ти хіба не українець? Хай, значить, москаль панує!
— Воно, кажуть, і пан Родзянко українець, та не нам родич.
До них підійшов Кудря, апатично лузаючи насіння:
— Що, дядьки, набридло панів возити на своїх спинах?
— І вас з ними, — відказав той же селянин.
— Возитимете й далі, коли не порозумнішаєте.
Селянин од здивування навіть рота розкрив.
— Гарне діло, — сказав він уже в спину Кудрі.
Хлопець з сорочачими очима, мабуть, усе більше переконувався, що ідея реставрації колишніх гайдамацьких вольностей і козацьких звичаїв, у жертву яким він приніс свою молодість, свій запал, була підірвана остаточно і нікого вже не цікавила. Його армія була чужа для тих, чиїм ім'ям прикривалась. Вони чекали на армію, яка проганяла панів, роздавала селянам землю, а робітникам — фабрики й заводи. І чи ти будеш носити штани з матнею, чи в дудочку, то байдуже.
Він злісно подивився на селян і повернув назад до свого вагона, але по дорозі підійшов якось боком дядько, увесь ніби обложений зотлілою веретою, а не одягнений у свитку, і з надією запитав:
— А коли вже червоні прийдуть, синку?
Хлопець навіть зіщулився й бігом кинувся до ешелону. Команда телефоністів з Богинею на чолі, весело перегукуючись, ішла по стежці за станцію, де маячила на снігу сторожева хата. Кожен із них щось ніс під полою, намагаючись, щоб не було помітно.
Біля самого вагона нагнав його Лелека. Він озирнувся довкола й пошепки проговорив:
— Ну, а я все розказав Лец-Отаманову.
— Про що?
— Про наших бандитів і про те, як вони в Знам'янці забрали мануфактуру, і про оце сало, що знов хочуть його продавати, про всі їхні художества. Я більше не хочу терпіти. Ми будемо тут страждати, а вони, злодії, будуть наших батьків грабувати? Коли не звернуть уваги, я, я…
Голос його задрижав, і він хутко відвернувся.
— А що ж сотник? — запитав, теж хвилюючись, хлопець із сорочачими очима.
— Ну, що ж, каже: перевіримо, розберемось. А вони довідаються та ще кулю в спину нам всадять. Я не можу, я буду говорити з хлопцями. Раз так, так треба самим.
— Ану ходім ще до полковника.
— А полковникові болить хіба? Говорять же, що вагон граблів продав, а записку взяв, що ніби презентував для кооперації.
Із вагона висунувся слюсар Кудря у ватянці. Він, мабуть, чув їхню балачку, бо, коли вони рушили йти, гукнув:
— Гей, хлопці-молодці, ану зайдіть сюди. — Помітивши їхнє замішання, додав: — Та не бійтеся, я вам не сотник, з одного з вами тіста зліплений. Мобілізовані?
— Атож, — відказав Лелека. — Казали, проти гетьмана.
— Я теж, — додав другий.
— На цей гачок Петлюри вловили не одного з нас. Тут більше нікого немає. Сідайте! У ваш вагон не підкинули такої бомажки? — І він показав листівку, яка нагнала жаху на Лец-Отаманова. — А нам хтось підкинув.
— Мабуть, із другого ешелону, — сказав Лелека. — Нам теж. А що воно?
— Більшовицька прокламація, — сказав зневажливо хлопець у гімназичному кашкеті.
— Тебе Калембетом звати? — спитав Кудря.
— Калембет, а що?
— Якесь панське прізвище. Батько що робить?
— Продавцем служить в українській книгарні.
— Чесно заробляє свій шматок хліба?
— Звичайно, чесно.
— А ті, що мають фабрики, заводи, шахти, вони теж чесно заробляють гроші?
— Ти гадаєш, що я не розумію, що таке експлуататори, капіталісти?
— І несеш за них свою голову.
— А ти?
Кудря почервонів по самі вуха:
— І я був такий же дурень.
— Я за Україну, а не за них.
— Ти вдумався, що написано в цій листівці?
— Ну?
— Виходить, що є дві України, одна — це народ, твій батько, мій, Лелечин, які живуть із своєї праці. Вони знають, що й по той бік кордону живуть такі самі трударі, як і вони, і ніколи їм і в голову не спаде, щоб воювати між собою. Чому? Їм нема чого ділити. А є ще й друга Україна — тих, що наймають Петлюр, щоб вони воювали за їхні фабрики й заводи. Таким, як Лец-Отаманів, "самостійна" розум замутила. Саме вони й потрібні для капіталістів. Сьогодні він ладен принести в жертву нас з вами, а завтра виведе на торг і всю Україну заради своєї мрії. Наша країна дуже багата, а народ живе бідно. Чому? Виходить, усе прибрали до своїх рук капіталісти різних мастей — і французькі, і бельгійські, і англійські, і наші. Пишуть, і американські вже прицінюються. А більшовики їм кажуть: "Забирайтесь до бісового батька! Годі вам, чортові буржуї, грабувати народ!" А де ви бачили, щоб капіталіст так легко поступився своїми баришами? Ось тобі, Калембет, ось тобі, Лелека, зброя, ось вам гармати. Хочете "самостійну"? Нате вам гетьмана з булавою. Не хочете гетьмана — нате Петлюру, він ще плохіший, тільки воюйте з Росією, бийте їхніх і своїх більшовиків, розганяйте Ради робітників і селян. Не хочуть чесні іти проти більшовиків — випускайте із тюрем Берез, Богинь, Кавуль, аби тільки воювали, бо плакали наші грошики!