Клошар на лавці з протилежного боку закінчив свою трапезу. Після сардин він поласував ще сиром, грушами та печивом, зробив великий ковток з пляшки з вином і, зітхнувши з глибоким задоволенням, склав свою куртку і, вмостивши на неї голову, ліниво розпластав сите тіло по всій довжині лавки, щоб перепочити. Зараз він спав. Прискакали горобці, щоб поклювати крихти хліба, потім, заохочені горобцями, до лавки перевальцем підійшло кілька голубів, які взялися роздовбувати відірвані голови сардин своїми чорними дзьобами. Клошарові птахи не заважали. Він спав міцно і мирно.
Йонатан роздивлявся його. І під час цього роздивляння його охопив дивний неспокій. Цей неспокій був спричинений не заздрістю, як колись, а захопленням: як таке може бути, запитував він себе, що цей чоловік, якому вже понад п'ятдесят років, усе ще живе? Хіба він не повинен був давним-давно померти за такого абсолютно безвідповідального способу життя – вмерти з голоду, замерзнути або віддати кінці від цирозу печінки? Натомість він їв і пив з неабияким апетитом, спав сном праведника і у своїх латаних штанах – це вже, звичайно, були не ті штани, які він тоді спускав на вулиці Дюпін, а досить зграбні, майже модні, лише де-не-де поштопані вельветові штани – та у своєму бавовняному піджаку справляв враження досить стабільної особистості, що знаходиться в найкращій гармонії із собою та світом і насолоджується життям… тоді як він, Йонатан, – його захоплення переростало поступово в таке собі нервове збентеження думок, – тоді як він, хто все своє життя залишався старанним, порядним чоловіком, невибагливим, майже аскетичним і чистим, завжди пунктуальним і слухняним, надійним, пристойним; хто самостійно заробив кожну свою копійку і все чесно оплачував – рахунки за електроенергію, оренду, різдвяні премії для консьєржки, – ніколи не мав боргів, ніколи нікого не обтяжував, навіть ніколи не хворів за рахунок соціального страхування, ніколи нікому не нашкодив, ніколи, ніколи нічого іншого в житті не прагнув, окрім як зберегти свій скромний, маленький душевний спокій, – тоді як він на п'ятдесят третьому році опинився раптом у глибокій кризі, яка похитнула увесь його старанно вибудуваний плин життя, яка збила його з пантелику, вивела з рівноваги, змушуючи напихатися булочками з родзинками від самого лише збентеження і страху. Так, йому було страшно! Бачить Бог, як він тремтить і боїться, дивлячись на цього сплячого клошара: наразі він страшенно злякався, уявивши себе на місці того волоцюги на лавці. Як швидко може трапитися так, що ти збіднієш і скотишся на дно! Як швидко розвалювався, здавалося б, так надійно закладений фундамент власного існування! "Ти проґавив лімузин пана Рьоделя, – знову промайнуло в його голові. – Те, чого ніколи не траплялося і що ніколи не повинно було трапитися, сьогодні все-таки сталося: ти проґавив лімузин. А якщо ти сьогодні проґавив лімузин, то завтра ти можеш, напевне, проґавити всю службу або загубиш ключ від головної брами, і наступного місяця тебе з тріском звільнять, а нової роботи ти не знайдеш, бо хто захоче взяти невдаху? На соціальні виплати жодна людина не проживе, а свою кімнату ти й без того вже давно втратив, там тепер живе голуб, ціла родина голубів заселяє, забруднює й спустошує твою кімнату, рахунки за готель сягають безкінечності, ти з горя напиваєшся, п'єш дедалі більше, пропиваєш усе заощаджене, впадаєш у безпробудне пияцтво, починаєш хворіти, перетворюєшся на халамидника, вошивієш, занепадаєш, тобі відмовляють у найгіршому, найдешевшому притулкові, у тебе не залишається жодної копійки, тобі не залишається нічого, ти стоїш на вулиці, ти спиш, ти живеш на вулиці, ти справляєш нужду на вулиці, ти кінчений, Йонатане, твій кінець настав передчасно, і ти лежатимеш клошаром на лавочці в парку, як він ось там, твій безпутний брат!"
У нього пересохло в роті. Відвівши погляд від лиховісної прикмети чоловіка, що спав, він важко проковтнув останній кусень своєї булочки з родзинками. Ціла вічність минула, доки цей шматок дістався до шлунка, з повільністю равлика сповзаючи стравоходом; часом, здавалося, він взагалі зупинявся і тиснув до болю, наче якийсь гвіздок просвердлював груди, і Йонатанові здалося, що він ось-ось задихнеться від цього гидкого шматка. Але грудка все ж зрушила з місця, трішечки, ще трішечки, опинившись нарешті внизу, а судомний біль попустив. Йонатан глибоко вдихнув повітря. Він хотів піти звідси. Він не хотів більше тут залишатися, хоч обідня перерва закінчувалася лише через півгодини. З нього було досить. Це місце викликало в нього огиду. Помахом руки він змів зі своїх службових штанів кілька крихт булочки, які всупереч усій його обережності під час поглинання їжі все-таки впали, поправив напрасовану стрілку, піднявся й пішов, не кинувши більше жодного погляду на клошара.
Він уже був на вулиці де Севр, коли раптом пригадав, що залишив на лавочці порожній пакет з-під молока. Це було йому неприємно, бо він сам терпіти не міг, коли інші люди залишали на лавках усіляке сміття або викидали його просто на дорогу, замість того щоб донести туди, де йому належить бути, а саме до розставлених повсюди контейнерів для відходів. Він ще ніколи не викидав сміття просто так і не залишав нічого на лавочках у парку, ніколи – чи то через необережність або неуважність – таке з ним ніколи не траплялося, а тому він і не хотів, щоб це сталося сьогодні, особливо сьогодні, у цей прикрий день, коли на його голову й так звалилося повно горя. Він і без того вже ступив на невірний шлях, і без того поводився як ідіот, немов якийсь несамовитий суб'єкт, майже як аутсайдер – проґавив лімузин пана Рьоделя! Обідав у парку булочками з родзинками! Якщо він зараз втратить пильність, особливо в таких дрібницях, і не протистоятиме найенергійнішим чином таким, здавалося б, другорядним недбалостям, як залишання пакета з-під молока, то дуже швидко він може втратити будь-яку опору, і його скочування у злидні вже неможливо буде спинити нічим.
Отже, він розвернувся й попростував назад у парк. Вже здалеку він помітив, що лавка, на якій він сидів, була досі вільна, а наближаючись, помітив з полегшенням між пофарбованими темно-зеленими планками спинки білий картон пакета з-під молока. Очевидно, ще ніхто не встиг стати свідком його недбалості, отже, він міг виправити непростиму помилку. Підійшовши до лавки ззаду, він глибоко схилився над спинкою, взяв лівою рукою пакет, випростався, рішуче повертаючи тулуб праворуч, приблизно в тому напрямку, де він бачив контейнер для сміття, – і тут відчув раптовий і сильний ривок за свої штани, якому, втім, аж ніяк не міг зарадити, бо все сталося блискавично і він саме перебував у процесі руху, що відбувався у зовсім протилежному напрямку. Одночасно пролунав жахливий звук, голосне "тр-р", і він відчув, як гуляє вітер на шкірі лівого стегна, що свідчило про безперешкодне проникнення зовнішнього повітря. На мить його охопив такий жах, що він не наважувався туди поглянути. А оце "тр-р" – воно досі звучало у вухах – видалося таким надзвичайно голосним, ніби там розірвалися не штани, а він сам, і лавка, й увесь парк, ніби тріснула земля під час землетрусу, утворивши глибоке провалля, і ніби всі люди довкола мали почути це жахливе "тр-р" і обурено дивилися зараз на нього, Йонатана, як на винуватця цього. Але ніхто не дивився. Бабусі продовжували в'язати, дідусі продовжували читати свої газети, кілька дітлахів, що були на гральному майданчику, спускалися собі з гірок, а клошар спав. Поволі Йонатан опустив очі. Розрив був десь сантиметрів на дванадцять. Він проходив від нижнього краю лівої кишені, яка й зачепилася під час повороту за гвинт, що стирчав у лавці, вниз по стегну, але не акуратно вздовж шва, а просто по гарній габардиновій тканині службових штанів, і далі, з правого краю, приблизно на два пальці в напрямку стрілки, так що виникла не просто непомітна щілина у тканині, а справжня дірка, яку неможливо не помітити і над якою теліпався трикутний прапорець.