Голос серця

Кравченко Уляна

ГОЛОС СЕРЦЯ

Оповідання

В пару хвилин по одинадцятій в класі було уже тихо. Кожне дівчатко сиділо на своїм місці, учителька вийняла із шафи останню роботу, нарисувала на таблиці узорець до вишивання і також сіла при своїм столику.

Цікаві оченята дівчат раз у раз відриваються від шиття і затримуються з поглядом здивовання на своїй пані. Дивну нині на її лиці побачили зміну.

Звичайно година робіт для дівчат є із усіх шкільних годин наймилішою. Тоді хлопці-збиточники йдуть домів, а вони, дібравши собі догідне місце, сідають за роботою та вишивають шовками гарні-прегарні хустиночки, прибирають цирками сорочки, мережають запасочки... Найбільша ж втіха для них добирати пестрі волічки та блискучі пацьо-рочки й вишивати ними по узірцям. Так швидко з-під малих рученят, з-під голки, ростуть-розцвітають, неначе справдешні, барвисті цвіти, розблискують звіздочки. Учителька при кожній на часинку сяде, зачне новий рядок, розкаже, як далі шити, відтак іде до другої. Дівчатко тямить, що "пані" казали, а декотре показує сусідці: "Ади, сю звіздку пані мені вишили". Коли вже всі мають наряджене шиття, співають думку:

Вишию ж я собі шовкову хустину, Цирками в три ряди брату сорочину 1 і т. д.

Часом оповідає їм учителька хорошу казку, часом читає із тої книжечки, де так чудово розказано про бідненьку Галю 2. Ой, як дрожать серденька дівчаток, коли такі речі чують, як то ся маленька Галя ридає, побивається за братьми, що по одному мусили найматися у службу... Або коли перед очима їх стане образ молодиці з донечкою, як вони крізь бори глядять чоловіка-батька та й знаходять його блідого, голодного, утомленого, люди-вороги гонять його за се, що він людей бідніших спомагати хоче... 3 Нараз, коли зближається інтересний кінець оповідання, малі слухачки непостережно одна за одною присядуються ближче учмм'льки, а тихі, а чемні, так і віночком живим окружають і мою паню. За тим і година минеться. Сквапненько ж тоді и ні риються та й учительці поможуть зібратися, а кожна І".їда б прислужитися, кожна рада б ближче до неї бути; і уртом відведуть її домів, гомонячи про се, що із сеї золотої книжечки чули.

Нині учителька, перший раз довелось дівчатам се побачиш, сидить, схиливши на долоні голову, немовби забула, що вона в класі і що се година шиття.

Загомоніли дівчата. Немов на грядочці хилячися за вітром маковії цвіти, похилились їх головоньки, одна одну питає: "Що се нині нашій пані?" Гамір збільшився. У сій хвилині піднесла учителька голову.

Була се іще дуже молода дівчина-красуня. Около гарної голови хвилювалось буйне багате волосся, дрібне лице роз'яснювали очі, на гладкім чолі малювались благородність і розум. Темна суконка, ушита без журналевих видумок, підносила тільки її ніжну красоту.

Учителька піднеслась з крісла й хотіла промовити до дівчат, та зір її затримався на листі, що лежав розвертий на столику, і погляд з половини дороги затримався, слова па отвертих устах заніміли, а на лиці її проявився сум і вагання, неначеб боротьба в душі не рішена була.

Дівчата почали голосно розмовляти, як срібні дзвіночки, задзвеніли молоді голосочки. Чорноока жидівочка Хайка сперечається з Касею — обі цікаві, як то ся відважна козачка Мелася з патлатим медведем упоралася та як оборонила Михайлика 4. Гомонять дівчата, аж найменша із них, Стешка, піднялася із свого місця, станула перед усіма та пальчиком погрожує: "Тихо будьте! Стямтеся!" Дівчата втихли, а Стешка, мов ластівочка, уже і в'ється коло учительки і питає пещеним дитячим голосом:

— Що пані? Пані хорі? Страшно хочемо чути про Ме-ласю, та як пані хорі, ми підемо додому.

На любі дитячі слова учителька отямилася із задуми, па устах проблиснув звичайний її добрий усміх, вона ласкаво відповіла:

— Нічо, Стефанцю, гаряче нині, голова трохи мене роз-боліла. Будьте лишень тихо, минеться і біль. Про Меласю дочитаю вам в слідуючу годину робіт.

Стешка відчинила вікна. Свіжий весняний воздух вливався до класи. Дівчата знов похилилися над роботою. Тихо, тихо стало... тільки дочуєш шелест волічки, бренькіт пацьорочок та голок. Добрі дівчаточка.

Незабаром тишину отсю перебив легкий, скорий хід по сходах — хтось ішов із клас, що були на поверсі.

Учителька сквапно підняла лист а, зімнявши його судорожно в руці, скрила за горсетку. На чолі її проявилась хмарка невдоволення, і уста її задрожали,, одначе вона поборола своє зворушення і, коли на порозі класи станув молодий мужчина, поглянула на нього поважним, чистим поглядом своїх блискучих очей.

— Пані маєте іще годину робіт? О, що я нині за се віддав би, щоб міг у школі до дванайцятої лишитися, та нема орудки.

По сих словах він хотів увійти до класи, але учителька скоро піднялась, вони вийшли разом і звернулися до городу, що був при школі.

Природа, розбуджена весною, уся дрожала молодим життям. Біло-рожеві морончики-строкроти із рожиць листків купочками звертали головки до сонця, розцвітали. Сірчасто-жовті первеичики-ключики косматим хвилястим листям вихилялися з землі і були повні її соків жизненних і вогкості, повні свіжого весняного запаху, а колір їх цвіту ясний був, неначе блиск сам. На гнучких, вкритих цвітом вітках вишень присідали ластівки; вони, мабуть, втомлені були недавньою своєю далекою дорогою із вирію... присідали, щебетали, немовби розповідали про свої пригоди в дорозі, і знов розвивали чорні крильця, линули далі до діла, до будування гніздечок. Сонце полудневе палало ясно. Запашні хвилі воздуха, щебетання пташні будили у живчиках людей бажання повного життя, кидали якийсь чар та якусь враз солодку та розкішну неміч...

Молоді люди хвилину стояли мовчки, причаровані красотою окружения.

— Простіть, пані, що займаю Вас в час шкільного заняття, але в рішучім для мене дні мушу з Вами говорити.

— Невідповідний час і місце вибрали Ви, пане, на розмову, не повинна я й не можу тут довше зістати, діти самі у класі...

— Но, але й не потребуєте, пані, так-то дуже спішитися до тих своїх скарбів.

Се говорячи, підніс її руку до уст, шукаючи її очей, що уникали його погляду, вдивився в ті очі, відтак, обіймивши легко гнучку стать, посадив її при собі на лавочці під грушею, що уся від запашного, сніжного цвіту білілася.