— А де це був, Андрію?
— Дома, — тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.
— Ага!.. Що ж там?.. Як батько, мати?
— Нема батька дома...
— Ага!.. А мати?
— Не знаю... Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! — вмить роздратовано крикнув він. — Ідіть собі, калатайте от там, — і прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.
— Та-ак, — прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залились голосним гавканням.
"Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!" — котилось по подвір'ю, за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. "Чорна" кухня спала, а будинок сяв, і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.
"Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!.." — акомпанував їм дід.
IV
Скоро повставали пани (а це було не раніш, як у робітничий обід), зараз же по економії пройшла дивна, страшна чутка: у одного панського гостя, вчителя з города, вкрадено... "миндаль"! Ту саму "миндаль", що так красувалась на гордих грудях у вчителя, за яку з ним "ручкались і поздравляли", за яку можна б у городі "трахтир з катеринкою" завести, — ту саму "миндаль" тепер вкрадено... Хто, як, коли — невідомо; одно слово — вкрадено. Спершу думали, що хтось з гостей пожартував, щоб налякати пана Луценкова, але коли розміркували, що хто ж таки жартуватиме з "миндал-лю", то постановлено було в один голос, що "миндаль" не інакше як украдено. Оповідали, що по всіх "кімнатах" у всеї "білої" челяді було зроблено великий трус, поперекидано всякі скриньки, познаходжено такого, що нікому й не снилось, а "миндалі" не знайдено. У буфетника витягли з-під матраца на ліжку шість срібних панських ложок, які він туди заховав, щоб вичистить, та забувся; у Маруськи, що з косим оком, знайшли золотий перстень, що колись був закотивсь кудись;
"довготелеса Устина" сама вийняла, як прийшли до неї, паннині довгі панчохи і "баночку з помадною мастю", які вона знайшла за кухнею; перетрусили все і всіх, а "миндалі" все-таки не було. Дехто з гостей поїхав, дехто зостався; і "панич Олександр", який мав сьогодні від'їздити у полк, мусив лишитися, щоб якось залагодити справу вчителеві. А сам учитель, оповідали, як не плакав за "миндалею". Старий пан дуже сердився, панни підсміювалися, паничі жартували, старші жалкували. Одно слово, по всіх закутках економії пана Гаврильчука тільки й мови було, що про "миндаль".
А на "чорній" кухні нема вже що й казати: розмова про страшну подію не змовкала весь час. Перебирали, догадувались, міркували і на той бік, і на цей, вказували на одного, потім на другого, лаялись, сміялись. Спершу Гриць постановив, що то вкрала Санька, бо навіть він їй учора радив це зробити, але, коли та страшенно обурилась на його, він згодився, що помилився. Потім, подумавши, вмить з веселим реготом догадався, що то не хто взяв "миндаль", як Маринка. Маринка, що і так увесь ранок була якась інша, ніж перше, яка і так хутко, з напруженням бігала по всіх очима, дуже почервоніла і злякано зупинила свій неспокійний погляд на Грицеві. Але за неї вступилась Килина, й розмова перейшла на інше. Тільки Трохим та Андрій мало мішались до балачки, а більше сиділи мовчки, один — з своєю звичайною сухою усмішкою, а другий — з похмурим, задумливим обличчям, яке іноді з якимсь несмілим і винуватим виразом поверталось до спокійної, тільки блідої сьогодня Килини. Савка теж не дуже балакав: сонний, він незадоволено дивився на всіх рідко розставленими очима і тільки дивувався, що вони знайшли дивного, що вкрали "миндаль". Украли то й украли, так через це вже і не їсти нікому. Коли ж на столі з'явився борщ і каша, він і зовсім замовк. По обіді, не встиг ще дід Юхим запалити люльки, а хлопці скрутити цигарок, як до кухні вступила панська няня, баба Устина. В одній кох-ті, в одній ситцевій хустці на голові, маленька, з гострим, зморщеним личком, з якого м'яко дивилась пара невеличких оченят, з запалим ротом, до якого і від якого розбігались на всі боки глибокі зморшки, звичайно балакуча, вона тепер мовчки ввійшла в хату, пройшла до лави і, не кажучи ні слова нікому, сіла і стала дивитись перед себе. Дехто ззирнувся, дехто всміхнувся, дехто пильно, здивовано дивився на неї, чекаючи, що далі буде. Устина ж як закам'яніла.
— От се і все? — усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на його очима й нічого не промовила.
Знов дехто ззирнувся, дехто усміхнувся.
— Мало, бабо, мало, — покрутив головою Юхим. — Це ми давно вже чули.
— Чули? — знов подивилась на його Устина. — Ой ні! Цього ще зроду-віку нігде не чувано.
Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.
— Що миндаль вкрадено? — стиснув плечима Юхим. — Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а й ціле життя... Волю, бабо, крадуть, сили, щастя... Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров'я, а тим злодіям хороби, скільки-то воно крадеться на білому світі...
— Не миндаль, — тихо перебила його Устина.
— А що ж?
Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед все лице і роздільно промовила:
— Ви-га-няють мене!
І, поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось в себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.
— Хто виганяє? За віщо? Як? — посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась вперед, нічого не кажучи.
— Та хто ж виганяє? Пани, бабо? — скрикнула Софійка.
— А хто ж більше? — подивилась на неї Устина. — Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани, — покрутила вона головою.
— ...Хто вас тільки на світ породив? — напівсерйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.
— Та за що ж? — широко розплющила очі Софійка. Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:
— Через оту прокляту миндаль... Хай мене бог тільки простить, — вона перехрестилась, — а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула... Вона мені потрібна... Потрібна, як тій сироті трясця... "А може, — каже, — ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла". Ой, не дай, боже, нікому так багатіти... Забагатіла коло вас...