Та я радий, що все так добре скінчилося.
— І ми раді і дуже вам вдячні, шановний Буртіусе, — мовила Мавпочка. — Але як же ви тепер без повітряної кулі? Як дістанетеся додому?
— Хе-ге, — мовив, посміхаючись, Буртіус. — Коли-небудь я прилечу сюди вдруге і розповім вам, як я один мандрував на плавучій крижині, як вижив на острові, де були самі лише крокодили, як без ковтка води два тижні йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз мені час іти, бо матуся моя хвилюватиметься. Лишайтеся здорові.
І він пішов, цей скромний і хоробрий мандрівник, у грудях якого билося добре і чуйне серце. А звірята з глибокою вдячністю і сльозами на очах дивились йому вслід.
Може, колись, читачу, я розповім тобі про всі оті незвичайні пригоди відважного Буртіуса і про пригоди, яких він зазнав, поспішаючи додому, до своєї матусі. Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Він сповнений люті, жадоби помсти, він голодний, він летить не знати куди і ще може заподіяти чимало лиха.
Тож попрощаємося з нашим любим Буртіусом і рушимо слідом за Толябуном.
Розділ II
У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці — вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.
Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.
"Ой-йо-йой", — подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кушах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.
"Ух ти!" — вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.
Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.
— 3-з-д-д-ра-а-с-т… — пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.
— Здрастуй, здрастуй, серденько, — ласкаво озвався звір. — Як живеш?
— Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… — відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка — в деяких випадках трошки заїкатися.
— Чудово! Це справді чудово! — вигукнув жовтий звір. — Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! — Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.
"Бідний", — міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:
— Яка халепа?
— Бачиш… До речі, як тебе звати?
— Люська! — сказало зайча. — Я вже скоро піду до школи.
— Яке гарне ім’я, — розчулився звір. — І як воно тобі личить!
Люська ледь порожевіла.
— Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.
— То ви, значить, аж із Африки! — здивувалася Люська.
— Еге ж, прямісінько з неї.
— А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.
— Ще б пак! — погодився жовтий звір і злегка рикнув.
— Ой! — відскочило зайча. — Чого це ви?
— Згадав своїх друзів, — відповів той. — У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…
— Хто смачненький? — насторожилася Люська.
— Хіба я сказав "смачненький"? Маленький! — поправився жовтий звір. — Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.
— Значить, і нашим будете захисником? — спитало довірливо зайча.
— А від кого вас захищати?
— Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.
— Отож, ви тут усі нелякані? — зрадів жовтий звір.
— Ні.
— Неполохані?
— Ні-і.
— Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.
— Чому? — поцікавилась Люська.
— Та на радощах. "От, — кажуть, — іде наш найперший друг і захисник". Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?
— Хочу! — пискнула Люська.
— Ну от! А звуть мене Толябун.
— Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?
— Толик? Х-хе. Хай так.
— І від кого ж ви їх захищаєте? — мовило по хвильці зайча.
— Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, — потрусив головою Толябун.
— Як це — з двома пащами? — роззявила рота Люська.
— А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, — брехав далі Толябун.
— Вони ж, ма-буть, страшні, — знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.
— Ще й які! — ствердив лев. — Але мене бояться. Я їм кажу: "Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною". І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!
— Як же ви повернетесь. Толику? — співчутливо запитала Люська. — Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.
— Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.
— Чого ж це я стою! — спохопилося зайча. — Бідний Толик. — І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. — А про яку здобич ви говорите: про їжу?
— Еге, про їжу.
— А що ви любите їсти?
— А ти? — ухиливсь од відповіді Толябун.
— Моркву!
— І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…
— На дерево? Хіба морква росте не в землі? — сплеснула лапками Люська.
— Ти розв’язуй, розв’язуй, — поквапив лев. — Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, — викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке "морква".