— Куди ти їх носиш? Чи не міським хльоркам?— розсердившись, спитала вона його. Йосипенко увесь затіпався.
— Чи не збожеволіла ти?— одказав він.— Он кривого чорта випустили… Хоч, щоб я на його місце сів? Йосипенчиха замовкла;
Та не затих, не замовк людський поговір: дворові не шепталися, а вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме. Найбільше всіх говорила Оришка. Вона доводилась якоюсь родичкою Хомки, і її серце боліло, що безневинно каліка страждає.
Йосипенчиха терпіла, вона ждала, поки скінчиться діло.— Я їх переберу, я їх перечищу!— сварилась вона, затаюючи на серці зло.
Після різдва діло скінчилося — не знайшли винуватого. Люди ще погомоніли трохи та й замовкли: у їх свої нужди, свої незгоди, котрі ближче доходили до серця, ніж чуже лихо. Тоді саме випала черга Йосипенчисі промовити своє слово. Безбоязно вона його вимовила і наперед всього до Оришки: що за збірню вона з усього світу позбирала? Звідти все лихо встає. Нащо їй, одинокій, такі хороми займати, — перевести її до коваля. У коваля немає дітей, хата простора — помістяться. Оришка, може б, і слова не сказала за те, коли б справді вона була сама, а то коло неї Хомка, Мотря, котра доходжувала послідні дні: не сьогодні-завтра дожидався ще новий жилець… Оришка забила бучу.
— Як се так? Чого се так?
— Ти ще й базікати? З гуздром викину з двору!— крикнула на неї Йосипенчиха і дала строку на два дні.
Оришка кинулась у місто до Василя. Прийшов і Василь увечері. Пораялись, що робити, як бути. Василь кинувся до задворових. У Кабанця хата на дві половини і друга половина пустує. Чи не пустив би ти брата? Кабанець поніс, що хоч у його справді друга половина пустує, тілько тепер вік такий — ні об віщо рук зачепити. Василь пообіцяв три рублі у рік заплатити. Кабанець згодився і тієї ж ночі Василь переніс усе своє збіжжя і перевів Мотрю.
— А я чого тут буду зоставатись? І я піду за тобою, — сказала Оришка і собі перейшла.
Вона рощитувала, що щоденний пайок за неї буде поміччю і для болящої Мотрі. Хомка ж, поки знайде службу, сяк-так переб'ється. На другий день вона пішла у двір за пайком.
— Ти зовсім з двору перебралася? Хіба я тобі так веліла? Нема тобі пайка.
Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не Хвалилася Мотрі, щоб, бува, не стривожити. Вона сказала тілько Василеві, що трохи не опівночі прибіг довідатися, чи все благополучно.
— Собаки! — скрикнув Василь.— Тепер, коли діло скінчили, вони задрали кирпу, а то було дуже похнюпили.
— А я думаю, Василю, цього діла не кидати, — проводячи його геть за хутір, знову про своє раялась Оришка.— Я піду до мирового жалітись. Чи виходжу що, чи ні, а вже піду. У нас либонь мировий, кажуть, добрий чоловік.
— Пан!— одрубав Василь.
— Та вже хоч і пан, а коли він справедливий, то не допусте усякій погані знущатись над нами. Хіба я даремно цілий вік робила, силу втрачала? Що нема тілько панича тут, а то б не бути йому управляющим. Побачили б тоді, як то воно легко з свого тягтися.
— Кому, їм буде трудно? Мало грошей накрали?— одказав Василь.
— Авжеж і крадуть. Те дворище, де шинок був, собі одгромив, на весну, чула, будуть перестроювати та перероблювати. Заїжджий двір робити має. Улітку — що тут того чумака їде — страх. По копійці — скілько-то тих копійок?..
Невеселі розстались вони за хутором. Василь пішов у місто. Оришка вернулася додому. Невеличка хатка здалася їй такою сумною, такою глухою-тісною, що й дихати важко, не те щоб повернутися у їй вільно. Вона лягла і цілу ніч продумала про свою долю, про людську неправду, що і без того гірке життя загірчило. Та як не гірко їй було, Оришка не така людина, щоб мовчки терпіти. Вона мовчала, поти Мотря недугувала, а як Мотря підвелася, породивши на масниці сина Карпа, — Оришка пішла знову у двір правити провіанту.
— На те суд є, на те правда у людей!— сварилася вона.
Йосипенчиха і говорити не схотіла.
Оришка тоді кинулась до посредника. Вона знала його ще невеличким хлопчиком, як бувало приїжджав він з своїм батьком до старого Гамзи побігатися та по-гулятися з Гамзенком, тоді ще теж невеличким. Вона усе розказала посредникові, пригадала і те, як колись, потайно од усіх, нагодувала морквою.
— Добре, добре, я скажу, — пообіцяв посредник.
Оришка вернулася дожидати. Так через тиждень кличуть її у двір.
— Чого?
— Іди провіанту брати.
— Не піду я. Хай сюди присилає!— каверзувала вже Оришка.
Пройшов ще з тиждень. Коли везуть паровицею провіант до Оришки: недодане щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць уперед.
— Отак би й давно.
Минає зима, настає весна. Хлібороб обдивляється плуги, борони, вози, літню хліборобську справу. Швидко час настане ярину засівати. Коли теплом держатиме, то й до паски, а то — зараз після провід.
— Чи ти, Василю, і вік думаєш вікувати на тій станції? — пита раз Кабанець Василя, що прибіг у неділю подивитися на сина, довідатись, чи все благополучно дома.
— А що? — понуро пита Василь.
— Як що? Ти б, може, приглядів шматочок поля.
— Та чим його зорати? Пальцями?
— А хіба пальцями не вгризеш? — жартує Кабанець і, трохи помовчавши, повів річ, що воно аби хіть, то можна і не маючи свого товару. Кого попрохав, хто б може з ним спрягся та й прокопирсали ті десятин з п'ять.
— Не з нашим писком! — гордо одказав Василь.— Як йому прохати-кландати — і так як-небудь переб'ємся.
І пішов Василь у місто ганяти чужих коней, думаючи, що коло землі — не йому ходити, не його доля є — хліборобська доля. Одні жінки, сидячи дома, не так і не те думали. Оришка бачила, що провіант їй ітиме тілько до масляної, а там — годі. Треба ж буде і тоді щось кусати. Недовго думавши, вона метнулася розшукувати невеличкого клаптя землі. Одному кума, другому так добра знайома, вона недовго і бігала. Приговорила одного кума випросити в управителя невеличкий шматочок цілини зараз біля Горішка, буцім для себе, і зоравши десятин чотири на хліб, з півдесятини кинула на огород. Через другого кума вона позичила в економії пшениці на засів, на огородину уже сяк-так самі настягались, — того випрохали у других, того пообіцяли вернути, як уроде, а що — купили. Настало літо.— Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия огородина не задалася така плодюча. Зелених свят тілько дізнався Василь про те. Він зрана прийшов додому на цілий день і, носячи сина, думав, яка-то його доля жде. Після обіду йому стало сумно, тяжко. Думка про свій захист, про своє пристанище не давала йому радіти. Кабанець кликав його до шинку погуляти, та Василь не схотів. Понуривши голову, сидів він і слухав жіночого мовчання. Один Хомка плескав, не знать що.