— Десять сен.
— Та я знаю, що десять сен, — відповів Елф недбало. — Але треба поквапитися. Американська шхуна.
— Десять сен. Плати зараз, — наполягав старий.
Елф відчув, що його ніби жаром обсипало від цих ненависних слів "плати зараз".
— Вези мене до американської шхуни, й там я заплачу, — промовив він.
Але човняр терпеливо чекав, стоячи перед Елфом з простягнутою рукою.
— Десять сен, — повторив він. — Плати зараз.
Елф спробував розтлумачити човняреві, що в нього тепер немає грошей, що він загубив гаманця, але що він заплатить, неодмінно заплатить йому, як тільки опиниться на американській шхуні. Він навіть не сходитиме на шхуну. Він гукне до своїх товаришів, і ті спершу заплатять перевізникові десять сен. Лише тоді він зійде на шхуну. Отже, все буде гаразд.
Але добродушний човняр одно відповідав:
— Плати зараз. Десять сен.
Як на те, все це чули й решта човнярів, що сиділи навпочіпки на сходинках причалу.
Елф, роздратований і злий, підвівся, щоб зійти на берег. Але старий човняр, поклавши йому руку на плече, затримав його.
— Дай мені сорочку зараз, — запропонував він, — і я відвезу тебе на американську шхуну.
Тоді вже в Елфових грудях спалахнула вся його національна гордість. Англосакси від природи ненавидять здирство, і Елфові така вимога здалася чистим грабунком. Десять сен дорівнювали шести американським центам, а сорочка, добротна й ще нова, коштувала йому два долари.
Не промовивши більше ні слова, Елф повернувся до старого спиною, вийшов з човна й попростував до кінця причалу, а за ним услід потяглася, регочучи з великої насолоди, вервечка човнярів; більшість їх були кремезні м'язисті хлопаки, всі напівголі, бо липнева піч стояла парка до знемоги.
Портовики в будь-якій країні люди брутальні й задерикуваті. І Елфові нараз подумалося, що перебувати в опівнічну годину на кінці причалу з такою юрбою човнярів у великому японському місті не так безпечно, як може здаватися.
До нього підступив дебелий хлопак з копицею чорного волосся на голові й жорстокими очима. Решта сунулися позаду, щоб і собі устряти в розмову.
— Дай мені черевики, — сказав хлопак. — Дай мені черевики зараз, і я відвезу тебе на 'мериканську шхуну.
Елф покрутив головою. Юрба на те закричала, щоб він погоджувався. Але натура в англосакса така, що від нього шкода чогось домагатися залякуванням чи погрозами. Самохіть він може зважитись на будь-що, тільки не примусом. Тож ця спроба човнярів узяти Елфа примусом лише розбудила всю непохитну впертість його породи. У ньому жили ті самі якості, що змушують солдата у бою відважно йти на видиму смерть. І тут, під зоряним небом, на самотній пристані, оточений юрбою, що тислася й штовхалась, він вирішив, що краще помре, ніж стерпить таку ганьбу — віддати бодай нитку зі свого одягу. Тут уже йшлося не за ціну, а за принцип.
Раптом Елфа сильно штурхнули в спину. Він обкрутнувся, очі йому блиснули — і коло мимовільно роздалося. Але натовп галасував чимраз дужче. Човнярі один по одному вимагали за перевіз то ту, то іншу річ із його одягу, і всі кричали одночасно на повну силу вельми здорових горлянок.
Елф уже давно перестав відповідати, але він розумів, що його становище робиться небезпечним і що треба якнайшвидше вибратися звідси. Він затято зціпив зуби, очі йому сталево заблищали, а тіло набрало твердої і упевненої постави. І цей рішучий вигляд справив враження на човнярів. Коли Елф рушив від берега, всі вони розступилися перед ним. Однак сунули за ним по боках та ззаду і ще голосніше, ніж перше, кричали й реготалися. Один з парубійків, зростом і статурою схожий на Елфа, нахабно зірвав у нього кашкета з голови. Але не встиг ще й надіти на себе, як Елф ударив його навідліг так, що парубійко впав і покотився по камінні.
Кашкет вилетів у нього з руки й зник між ногами у юрби. Елф роздумував не довго. Моряцька гордість не дозволяла лишати кашкета в їхніх руках. Він хапко метнувся вслід за ним і скоро побачив його під босою ногою кремезного чолов'яги, що притискував кашкета цілою своєю вагою. Елф спробував вирвати кашкета з-під його ноги, різко смикнувши, але нічого не вийшло. Елф штовхнув чоловіка в ногу, але той тільки пирснув. Це вже був прямий виклик, і Елф прийняв його. Несподівано підставивши ногу ззаду, він щосили штовхнув човняра під ребра. На цей брутальний спосіб нема ради, і японець гепнувся навзнак.
Враз накинувши на голову кашкета, Елф виставив перед себе кулакп. Щоб запобігти нападові ззаду, він круто обернувся —і юрба сахнулась від нього. Саме цього й хотів Елф. Тепер ніхто не стояв на заваді між ним і тим кінцем причалу, що виходить на берег. Причал був вузький. Повернувшись обличчям до юрби і погрожуючи кулаком тим, хто пробував обійти його збоку, Елф відступав до берега. Сповнений бойового запалу, він повільно задкував, стримуючи натиск юрби. Темношкірі по всьому світі вже давно навчилися поважати кулак білої людини. І Елфові дав перемогу не так його войовничий вигляд, як усі ті численні бійки, що їх білі моряки виграли раніше.
Якраз там, де причал відходить від берега, містився поліційний пост гавані. Весь час задкуючи, Елф нарешті потрапив у освітлене електрикою приміщення, де чергував вичепурений лейтенант, що вельми здивувався такою появою. Човнярі, вгамувавшись і затихши, поприлипали, як мухи, до відчинених дверей, крізь які вони бачили й чули.
Елф з'ясував у кількох словах своє становище й зажадав, щоб лейтенант згідно з привілеєм чужинця в чужій країні переправив його на шхуну в поліційному човні. Лейтенант, що знав напам'ять усі правила й розпорядження, своєю чергою пояснив Елфові, що портова поліція не перевізники і що поліційні човни мають інше призначення, ніж возити на кораблі моряків, що загулюються допізна, не мавши при собі ані шеляга. Він також додав, що човнярі, звісно, природжені грабіжники, та оскільки вони грабують у межах закону, він безсилий чимось зарадити Елфові, бо це їхнє право — брати плату за перевіз наперед. І хто він такий, щоб наказувати човнярам узяти пасажира, а одержати плату аж опісля?
Елф визнав слушність лейтенантових слів, але сказав, що лейтенант може вмовити їх, замість наказувати. Лейтенант охоче погодився на це. Він підійшов до дверей і звідти звернувся до човнярів з короткою промовою. Однак човнярі теж знали свої права, і коли офіцер закінчив, хором заспівали те саме: