За правим бортом нарівні з собою Кріс угледів трун кока. Вія плив, наче дух бурі, що супроводив шхуну. Очевидно, летячи за борт, він ухопився за обірваний фал, заплутався й тепер волочився на ньому по воді.
Ще цілі три години на самоті з цим жахливим супутником юнак спрямовував "Софі Сазерленд" за вітром. Він уже давно забув про свої ушкоджені пальці. Бинт зірвався з них, і солона, холодна водяна пилюка вередила напівзагоєні рани, аж поки не занімів біль і пальці зовсім перестали щеміти. Але Кріс не змерз. Стернувати було так страшенно важко, що він обливався потом. З утоми й голоду юнак зовсім знесилів. Йому наморочилася голова, і він неабияк зрадів, коли на палубу вийшов капітан. Старий дав Крісові з'їсти цілий фунт плиткового шоколаду, що зразу підкріпив хлопця.
Тіло кока ще пливло поруч зі шхуною, тримаючись на фалі, і Кріс наказав капітанові перерубати той фал, а потім піти на прову й перерубати фал та шкот клівера. Старий зробив усе те, і клівер, пометлявшись у повітрі кілька секунд, мов носова хустинка, щез у морі. Тепер "Софі Сазерленд" ішла під голими щоглами.
До обіду тайфун майже видихався, а до шостої години вечора хвилі вляглися настільки, що Кріс уже міг залишати штурвал. Важко було вірити, щоб мисливські шлюпки витривали в таку бурю. Але найменшої нагоди урятувати людське життя не слід було пропускати. І Кріс, не довго думаючи, вирішив вернутися назад тим курсом, яким його несло сюди. Йому пощастило взяти риф на одному з внутрішніх кліверів і два рифи на бізані й потім за допомогою хват-талів їх підняти. Вітер повівав що досить дужий, і Кріс усю ніч наскрізь, зигзагами вертаючи назад пройденим курсом, напинав нові й нові вітрила, щойно дозволяла сила вітру.
Тим часом на покаліченого штурмана напали гарячка та марення, і Кріс звелів капітанові піклуватися про нього, хоча й собі раз у раз кликав на поміч, не даючи передиху. "Яз ним більше навчився мореплавства, ніж за цілу подорож", — згодом розповідав старий. Але на світанку його кволий організм піддався, і він від знесилля заснув мертвим сном під навітряним фальшбортом пів'юту.
Кріс, що вже міг закріпити наглухо штурвальне колесо, приніс знизу укривало, вгорнув ним вимореного діда й подався в комору знайти чого-небудь попоїсти.
Проте другого дня Кріс уже не мав снаги змагатися зі сном. Він час від часу короткими нападами засинав за штурвалом, тоді на хвильку прокидався й поглядав, чи все гаразд.
Третього дня з полудня Кріс натрапив на шхуну без щогол, мало не цілком розбиту. Наблизившись до неї, він помітив, що палубу заюрмила незвичайно велика команда, а підпливши ще ближче, поміж інших облич упізнав і обличчя своїх товаришів, яких саме шукав. Його поява тут була така вчасна, що далі нікуди, бо вони надсаджувалися біля помп, а вода в трюмі все прибувала.
За якусь годину разом з командою тієї шхуни на борту "Софі Сазерленд" опинились і всі його товариші.
Позапливавши дуже далеко від свого судна, Крісові товариші саме перед тим, як налетів тайфун, знайшли притулок на чужій шхуні. То було маленьке звіробійне суденце з Канади, що забилося сюди на своє перше і, як уже видно було, й останнє полювання.
Капітан "Софі Сазерленд" мав що розповісти про свої пригоди, і він добре про них розповів, так, що коли на вечірній піввахті на палубі зібралися всі моряки, Еміль Йогансен, широко ступаючи, підійшов до Кріса і міцно потис йому руку.
— Крісе! — сказав він так голосно, щоб усі чули. — Крісе! Я здаюся. Ти такий добрий моряк, як і я. Ти чудовий хлопець і справшній моряк, і я пишаюся тобою! І ще слухай, Крісе! — він обернувся, ніби щось пригадавши, й гукнув: — Віднині завше називай мене просто Еміль, без "містер"!
ПРИГОДА В ПОВІТРЯНОМУ ОКЕАНІ
Я відставний капітан повітряного флоту. Себто за молодшого віку (не вельми давно!) я був аеронавтом і плавав у повітряному океані, що омиває нас звідусіль. Заняття це ризиковане, тож, певна річ, зі мною траплялося багато незвичайних пригод; і найбільш незвичайною з них, чи принаймні найбільш хвилюючою, була та, про яку я зараз вам розповім.
Це сталося тоді, коли я ще не плавав на водневих аеростатах з найкращого подвійного шовку, придатних для мандрівок у кілька днів, а не годин. У той час я літав на "Маленькій Нассо", названій так на честь своєї попередниці "Нассо Великої". "Маленька Нассо" була чимала за розміром повітряна куля з одинарного шовку, наповнена гарячим повітрям; вона могла сягнути висоти понад милю і протриматись у повітрі близько години. Такі особливості цілком відповідали моїм вимогам, бо я тоді стрибав з парашутом із півмильної висоти, а приземлявся в парках та на сільських ярмарках. Сталася ця пригода в Окленді, каліфорнійському місті, де мене на ціле літо заангажувала трамвайна компанія. Компанія провела колію за місто, де вона володіла великим парком, і, звісно, була зацікавлена, щоб різними атракціонами приваблювати туди городян, спраглих свіжого повітря. Згідно з контрактом я мав виконувати стрибки двічі на тиждень, і мій номер став особливою принадою для публіки, бо найбільші юрми людей збиралися саме в ті дні, коли я виступав.
Щоб ви зрозуміли подальші події, я мушу коротенько пояснити принцип дії аеростатів з гарячим повітрям, що їх використовують для парашутних стрибків. Якщо вам доводилося спостерігати подібні стрибки, то ви знаєте, що скоро-но парашут розкривається, повітряна куля перевертається догори дном, випускає дим та нагріте повітря і, сплющена, швидко падав вниз, прибиваючи парашут до землі. Тим-то й не доводиться цілі милі нишпорити по околиці у пошуках великого порожнього міхура та витрачати чимало часу й зусиль. Такого ефекту можна досягти, прикріпивши до верхівки аеростата баласт на кінці довгого мотузка. Парашут і трапецію аеронавта підвішують до нижньої частини аеростата, і людина своєю вагою утримує повітряну кулю в правильному положенні. Та коли аеронавт робить стрибок, баласт нагорі переважує й відразу ж перевертає кулю догори дном, де саме міститься отвір, і нагріте повітря виривається назовні. На "Маленькій Нассо" за баласт правив мішок з піском.
В той день, що я оце розповідаю, зібралось надзвичай багато публіки, і поліція мала доволі клопоту, стримуючи надто цікавих. Чоловіки, жінки й діти напирали й штовхалися так, що канати ледь не тріскались під їхнім тиском. Виходячи з роздягальні, я помітив по той бік канатів двох дівчаток років чотирнадцяти й шістнадцяти і хлопчака років восьми-дев'яти, який переліз через канати всередину загороди. Дівчатка тримали його за руки, та пустун, збуджено-веселий, пручався і намагався вирватись. Тоді я не надав цьому значення — велика біда, просто дитячі пустощі, — і тільки пізніше, після того, що трапилось, ця сценка виразно постала мені перед очима.