— Нехай доповість, — сказав Данкен. — А ми вийдемо до цієї кімнати й послухаємо.
І крізь прочинені двері вони з Мінні почуди, як капітан Детмар із слізьми в голосі змальовує загибель свого хазяїна.
— Я завернувся й пройшов просто через те місце, — так докінчив він. — їх не було й знаку. Я гукав і гукав без кінця — не озиваються. Я добрих дві години крутився там, а тоді лежав у дрейфі до ранку й ще снував там цілий день з дозорцями на обох щоглах. Як це жахливо! Мені серце розривається. Містер Данкен був така чудова людина, і я ніколи...
Він так і не докінчив речення, бо ту мить його чудовий хазяїн відчинив двері й рушив просто на нього, а Мінні стала на дверях. Біле обличчя Детмарове збіліло ще дужче.
— Я робив усе, що змога, щоб вас підібрати, сер... — почав був він.
Бойд Данкен відповів йому мовою голих кулаків, угативши його в обличчя з однієї, тоді з другої руки. Детмар поточився назад, однак устояв на ногах і сам кинувся, замахуючись, на свого хазяїна. Але тільки дістав ще один удар просто межи очі. Цей раз Детмар гепнувся додолу, заразом зваливши зі столу друкарську машинку.
— Що ви робите! Хіба можна так! — пробелькотів консул Лінгфорд, — Облиште, я вас прошу!
— Я заплачу за все, що поламаю, — відказав Данкен, знову влучаючи кулаками в ніс і очі Детмарові.
Консул Лінгфорд тупцяв довкола них, як мокра курка, а обстава його кабінету тріщала й розвалювалась. Раз він схопив був Данкена за руку, але відлетів, роззявивши рота, трохи не через усю кімнату. А то знов звернувся до Мінні:
— Місіс Данкен, будьте такі ласкаві, вгамуйте свого чоловіка!
Однак Мінні, зблідла й тремтяча, рішуче похитала головою і далі стежила на всі очі за бійкою.
— Це неподобство! —кричав консул Лінгфорд, насилу ухиляючись від двох чоловіків, що металися по кімнаті. — Це образа нашого уряду, уряду Сполучених Штатів! І це вам так не минеться, я вас попереджую! Ой, будьте ласкаві, містере Данкене, годі вже вам. Ви ж його вб’єте. Ну, я вас прошу! Я вас...
Але ту мить брязнула додолу висока ваза, повна ясно-червоних квітів гібіска, і йому відібрало мову.
Врешті настала хвилина, коли капітан Детмар не зміг більше схопитись на ноги. Він тільки зіп’явся на руки й на коліна і, після марних зусиль звестися далі, знов простягся на підлозі, жалібно стогнучи. Данкен торкнув недобитка ногою й сказав:
— Нічого з ним не станеться. Я тільки віддав йому те, що він робив багатьом матросам, та й то ще не все.
— Господи-Боже! — вигукнув консул Лінгфорд, перелякано втупивши очі в чоловіка, якого він щойно запрошував снідати.
Данкен мимовільно захихотів, тоді отямився й споважнів.
— Я вас перепрошую, містере Лінгфорде, тисячу разів перепрошую. Здається, я справді трошечки захопився.
Консул Лінгфорд тільки ловив ротом повітря і безмовно махав руками.
— Трошечки, сер? Трошечки? — нарешті спромігся він вимовити.
— Бойде, — неголосно покликала від дверей Мінні.
Він обернувся й глянув на неї.
— Ти в мене золото, — промовила вона.
— Ну, я, містере Лінгфорде, вже з ним поквитався, — сказав Данкен. — Те, що лишилося, передаю вам і законові.
— Оце-о? — перепитав Лінгфорд з жахом у голосі.
— Оце-о, — відповів Бойд Данкен, скрушно розглядаючи свої позбивані пальці.