Гоголь – Ґоґоль

Маланюк Євген

І

Вимовляючи прізвище Гоголя як "Ґоґоль", більшість не відчуває нічого дивного чи неприродного. От такий собі знаменитий російський письменник, "батько реалізму" в тій "великій літературі", хай навіть "малоросійського походження", але, мимо прізвища, незаперечний "росіянин", той, що в історіях російської літератури стоїть тут же побіч Пушкіна. Французи, напевно, уважають Гоголя за втілення славнозвісної ame slave (вони стосували цей синонім "російськості" навіть до афериста Стависького!), хоч саме в Парижі р. 1932 вийшла цінна французька книжка Шлецера (росіянина) під наголовком "Gogol", що трактує цю тему зовсім не традиційно. Що ж до німецької літератури, то допіру в останніх рокках поруч Гоголя зачали ставити ім'я Е.Т.А. Гофмана, що належало б розцінювати як немалий крок вперед.

Треба лояльно ствердити, що в справі висвітлення складної і при тім дуже ускладненої постаті великого письменника та розвіяння щільно оточуючої його ореолі "гармонійності" та "суцільності", – найбільш спричинилися росіяни ж (В. Розанов, В. Ґіппіус, Д. Мережковський, А. Бєлий і інші), хоч це й дуже мінімально вплинуло на російський загал, який, в простоті душевній, й досі кламує про "найбільшого письменника російського", "найгеніальнішого з росіян" і т. п.

Досить сумно, майже безнадійно представляє справа Гоголя у поляків, хоч, здавалося б... Таж предок Гоголя – Остап Гоголь, "нобілітований" запорозький старшина, "не раз відзначений у війні короля Яна III з турками", полковник реєстровий, по революції 1648 р. полковник брацлавський новоповсталої держави, – це ж сторінка також польської історії... Якщо правдивою є гіпотеза, що одним з імпульсів до написання "Trylogji" була в Сєнкєвича реакція на "Тараса Бульбу", то, судячи зі стилю "Трилогії" та її історіософічної спрямованості, можна думати, що в тім випадку Гоголь був для Сєнкєвича герольдом "всеросійського імперіалізму", отже, справді, не Гоголем, а "Ґоґолєм". Не менш характеристичною була рецензія критика А. Ґжимали-Сєдко на першу (по І війні) виставу у Варшаві Гоголевого "Ревізора": звернувши увагу на подвійне прізвище Гоголя – Я н о в с ь к и й, рецензент перехилив палицю в другий бік і (м. ін. аналізуючи Хлєста) зробив з Гоголя еманацію polskosci... на Полтавщині...

В польській літературній опінії Гоголь залишається досі "нормальним" російським письменником, навіть великої міри, але – саме через свою "російськість" – чужим і ворожим. І цієї дивної ситуації не змінили такі факти, як паризькі зустрічі й розмови Гоголя з Міцкевичем, приязнь з Богданом Залєським і навіть обставина, що Гоголь був від р. 1836 фактичним емігрантом.

Та не набагато ліпше, як це не дивно, виглядає ситуація Гоголя серед земляків.

Вихована на "народництві" і на соціальних абераціях від 40-х до 80-х років минулого століття, перебуваючи в фатальних умовинах петербурзької імперії, в постійних ваганнях між "областництвом" та "всеросійськістю", – інтелігенція українська, ані сучасна Гоголеві, ані пізніша – не спромоглася витворити критеріїв для оцінки тієї незвичайної постаті. Своєрідний дуалізм в поглядах на українську проблему, що допровадив аж до теорії Костомарова псевдоорганічного симбіозу "двох руських народностей", ніби гармонійно себе доповнюючих в постаті якогось двонаціонального чи понаднаціонального синтезу, врешті – догмат федералізму, проголошуваний впливовим Драгомановим, – все це привело до того, що проблема Гоголя була раз назавше розв'язана в простій і тому привабливій формулі С. Єфремова: д в і д у ш і ("Між двома душами" – студія, р. 1909). І хоч та теорія "двох душ", без точного окреслення, що то є, в данім випадку, душа "російська" ("московська"?), спроваджує питання до ялової софістики і нічого, властиво, не з'ясовує, теорія Єфремова була загальносирийнята і на тім справа зупинилася довший час.

Вимовний виняток становили лише Т. Шевченко (посланіє "Гоголю") та П. Куліш – редактор Гоголевого листування.

II

Спроба підійти до Гоголя іншим, більш природним шляхом – викличе усмішку не лише серед чужинців, що зрозуміють як наївне намагання "націоналізувати" великого письменника чужої літератури. Скептичний земляк або здивується, або недовірливо похитає головою. Земляк оптимістичний якщо й зацікавиться, то цікавість та буде поверхова, "шовіністична".

Одразу тому треба попередити: не про це тут ходить. Ходить про відслонення і ствердження тих складників і первнів особистості й творчості Гоголя, які досі ще залишаються під оболонкою, що покриває "канонічний" образ письменника. То не буде відбронзовування в дещо стертім значенні цього модного слова, лише спробою в і д р е с т а в р у в а н н я справжнього образу. А що образ той є і був національний – на те ради немає. Все інше-бо було і є або аберацією, або гримом, або зовнішніми декораціями. Що більше, тільки справжній, отже національний, образ Гоголя відкриє нам т. зв. таємницю Гоголя, похмурий трагізм його життя й творчості, описаний в досить багатій літературі про нього, але не вияснений в своїй істоті.

То не українець, лише росіянин І. Мандельштам ще р. 1902 (на той час професор університету в Гельсінках) перший видав капітальну монографію про стиль Гоголя, в якій довів, що "мовою душі" письменника – була мова українська, що не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса-складня цього письменника були українські і що писав він, сказати б, "перекладаючи"... А скільки ж то разів читаємо в листах Гоголя, що він "не почуває себе міцним в мові російській"!

Річ ясна, що трудно говорити на цю тему з тим, хто не відчуває духу російської мови, не знає історії, не чув справжньої російської мови в її московській говірці. Національних шкіл в Росії не було. Матеріал мовно-літературний, одержаний колись Москвою з Києва і перетворений пізніш Ломоносовим (до речі – бувшим студентом Києво-Могилянської Академії), Державіним і Пушкіним на літературну мови петербурзької імперії, – через уніфіковану школу знов повертався до імперських провінцій, але вже позбавлений національного духу, вже як мова абстрактно-імперська, "всеросійська", на місцях "доповнювана" і оформлювана етнографічно-мовним матеріалом. Тільки завдяки цьому мова Гоголя могла видаватися "російською", хай навіть до певної міри екзотичною, або "збагачуючою російську мову" (як каже Мандельштам), ц. т. мову Москви й Петербурга. А з огляду на порівняну бідність тодішньої російської літературної мови (засміченість німецькими й французькими варваризмами), а також незнану у народів західної (мовно-латинської) культури "еластичність" російської граматики, – той процес міг видаватися плідним в культурнім сенсі й корисним під оглядом політичним (мовна уніфікація імперії).