Анна подумала: "Спершу треба було запитати мене, чи згодна я на це!"
— Запитати? Як? Мені ж це спало на думку вже в голові Пана Чоловіка! Гадаєш, я мав вилізти й перелізти до тебе, а тоді вилізти від тебе й знов перелізти до нього?! Я тобі не бігун на довгі дистанції! І що відкрите повітря не для мене, ти також добре знаєш! Я вже мав кисневе отруєння середньої тяжкості, тільки-но був визирнув із твого вуха!
"Але ж ти не можеш присилувати мене когось любити",— подумала Анна. І враз її пронизала страшна гадка: а чи гном справді цього не може? А хто ж йому завадить попоратись і в неї в голові й навіть урвати ниточку зв'язку між "Петер" і "любов", а під'єднати до "любові" — "Германа"?! "Пана Чоловіка"?!
— Слово честі, такого я не здатен зробити! — обурено вигукнув гном — Та й узагалі, це казна-що! Адже те, що я є у тебе в голові, тобі відомо. А я можу порядкувати лише в тих і оловах, які не знають, що я в них сиджу.
Проте Анна й тепер не мала певності, чи гном сказав їй правду.
— Ну, це з твого боку просто підло, що в тебе нема до мене ні цятиночки довіри! — сказав гном.
"А як же мені мати ту довіру? — подумала Анна — Адже ж цілком певно одне: ти завжди знаєш, що я думаю; а ось які думки в тебе, я не знаю ніколи. Я навіть не знаю насправді, коли ти спиш, а коли —ні. Навіть як ти хропеш, то й тоді я не знаю, чи ти не прикидаєшся. Хропти можна й тоді, коли не спиш!"
Ох і образився ж на те гном! Тяжко образився!
— Я більше не перемовлюся з тобою жодним словом,— сказав він.— Жоднісіньким!
"Бо правда очі коле! — подумала Анна — Я кажу тобі правду, а ти не хочеш цього визнати!"
Тоді гном таки ще сказав дещо. Сказав з гіркотою і сердито:
— А хіба я винен, що тобі бракує кебети зрозуміти мої думки? Винен, що в тебе голова порожня, як бубон?!
Тепер образилася Анна. Тяжко образилася!
"Я жодного слова більше тобі не скажу,— подумала вона — Ні-ні-ні-ніколи! Про мене, можеш собі переселятися хоч і до дідька на баштан!"
Після пудинго-морозивно-вершкового десерту Анну аж занудило. Чи то вона переїла, чи їй стало погано від сварки з гномом, Анна не знала. Зараз їй понад усе хотілося піти додому. До таткового помешкання. Залишитися самій-самісінькій, щоб не треба було нікого бачити,— ось що їй під ту хвилину здавалося найбільшим щастям. Але, по-перше, татко не любив, щоб Анна лишалась удома сама-од-на. Бути вдома на самоті — для цього Анна ще замала, завжди казав він. А по-друте, Анна боялася, що Германова мати, помітивши, що гостя не хоче довше морочитися з "нашим котиком", засипле її зливою запитань. Тому Анна перейшла з Германом до дитячої кімнати. Вони трохи пограли в автоперегони. Пограли й у "відьми". Герман грав на диво чемно. Коли в нього в руці лишилося тільки дві карти і Анна потягла не "відьму", Герман хоча й скривився, однак не зробив ніякої дурниці — не вчепився в ту карту, мов обценьками, не заверещав: "Цієї не віддам!", як минулого разу.
Анна впродовж усього пообіддя силкувалася довести гномові й самій собі, що ніякої ниточки зв'язку між АННА і ЛЮБОВ у Герма-новій голові немає. Вона поводилася з Германом просто негідно. Якомога підбивала його до сварки. Питала:
— Де ж ті сенбернари, що ти ото розказував? І де ж ваш будинок на десять кімнат? Може, він унизу в підвалі?
А про Германіє іграшковий автобан вона сказала з посмішкою:
— Він у тебе поменшав на добрі шістдесят п'ять метрів! Де ж це вони поділися?
Герман червонів мов рак і встромляв очі в підлогу. Це лютило Анну. Вона ж хотіла, щоб він сердився, штовхався, щипався, плював-ся, наступав на ноги й біг до матері скаржитися.
Тоді гномові довелось би визнати, що Герман зовсім Анни не любить, і всій їхній з гномом дурній сварці був би край!
Проте Герман не зробив Анні такої приємності. Навпаки! Він навіть подарував їй авто завбільшки з сірникову коробочку, яке йому лише кілька днів тому купив його дядько. А ще Герман подарував Анні кулькову ручку з фіолетовою пастою. Навіть коли Анна наступила йому на ногу, він про те багато не розводився, тільки скрикнув: "Ой-ой-ой!"
Та Анна мусила визнати — від цього скрикнув би кожен. Навіть Петер!
Десь за хвилину перед тим як Анна мала йти, Герман сказав їй:
— Слухай, я так би хотів знову сидіти з тобою за однією партою! І гарантую, я більше ніколи не буду клеїти такого дурня, як раніше.
Анна прийшла додому геть похнюплена й нещасна. До всього, ще й тато підлив олії у вогонь: йому край захотілося знати, чого це Анна ходила до Германа. Може, чого доброго, вона вже не має його за дурня? Може, тепер вона уклала з ним угоду про дружбу? А що на це скаже Петер? Анна ж якось розповідала таткові, який Петер ревнивий. Татко просто не помітив, що Анна й говорити про Германа не хоче. А коли вона так і сказала таткові, той однаково не стулив рота. Він забажав знати: а чого ж це вона не хоче про Германа й говорити?
— Я ж бачу,— сказав татко,— що в моєї доброї дитини проблеми. А проблеми треба обговорювати. Похнюплено мовчати й дивитися мов на чужого — це не вихід.
— Не будьте такі настирливі, тату! — вигукнула Анна.
— Адже й тобі хочеться знати про мене все! — вигукнув тато.
— Але ви мені також не все кажете! — вигукнула Анна.
— Не кажу лише такого, чого ти однаково не зрозумієш! — вигукнув тато.
-1 в мене є дещо таке, у чому ви однаково нічого не тямите! — вигукнула Анна.
— То, може, хоч спробую,— сказав тато — Звісно, між нами є різниця. Ти ще ніколи не була дорослою. Тому й не все розумієш у тім, що означає бути дорослим. А ось я дитиною вже був. Тому й маю розуміти про дитинство все!
— Ну добре,— сказала Анна, міркуючи над тим, як їй викласти татові свій клопіт так, щоб не згадати в розмові про гнома — Розумієте, віднедавна Герман мене любить,— почала вона.
— Еге ж,— сказав тато. Здається, це він зрозумів.
— А я ж його не люблю,— вела далі Анна.
— Певна річ! — сказав тато. Це він теж начебто зрозумів.
— Але є хтось такий, що каже, ніби я повинна полюбити Германа; а якщо не полюблю, то цей хтось більше не обізветься до мене й словом!
— Ото дурень! — сказав тато.
— Авжеж! — погодилася Анна.
— Я міркую так. Якщо дурень не хоче з тобою розмовляти, то втрата не така вже й страшна.