Нестор знімає нагар з обох свічок. По стіні знову метнулися дві волохаті тіні, то доганяючи одна одну, то розбігаючись одна від одної… Як і його думки…
Умочив писало в каламар, ліктем правої руки притиснув хрумтливий лист пергамену. Що ж… доведеться йому писати про сі тяжкі часи на Русі… Доведеться писати не про Святополка, а про Мономаха-таки. Бо це він знову скликає усіх руських князів до Любеча. Тепер уже зове не в половецький степ іти, а покинути чвари. Об'єднатися любов'ю перед бідою, блюсти заповіді пращурів.
Найперше треба омирити Олега Гориславовича, щоби орд половецьких не наводив на Русь. Потім омирити його братів і синовців…
Тако і мусить чинити державець…
"Прийшли Святополк, і Володимир, і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег, і зібралися в Любечі на влаштування миру, і глаголили поміж себе, говорячи: "Пощо губимо Руськую землю, самі на ся котору діюще? А половці землю нашу несуть різно, і раді суть, що межи нами раті. Да віднині тримаймося в єдиному серці і блюдем землі, кождо да держить отчину свою…"
Несторове писало заскрипіло, застрибало. З-під нього поставали нові рядки. Страшні рядки. Як саме життя. "І прийшли Святополк з Давидом у Київ, і раді були люди всі, но токмо диявол опечалився любові сеї. І вліз сатана в серце декотрим мужам і почаша глаголи к Давидові Ігоровичу…"
Випало з пальців писало… Немає сили писати далі… О триклятий Святополче!.. Пощо ганьбиш рід свій і землю руську нищиш зрадою?..
У великих-бо трудах пращурів добувалась сила землі нашої… А сліпий серцем державець розтоптав її розум, тринькає її могуть… Холопствує перед багатством, зневажає мудрість… Важко зберегти владу, а ще важче — утримати велич. Важче, аніж добути її!..
Нестор погасив свічки. Він піде до печери своєї… Він має заглянути в невідрадну будучину своєї землі… Без свідків… щоб не загубити надії, яка слабою іскриною світить у його душі…
Оглавок шостий
Кий, Щек і Хорив
Так уже йому судилося на сьому світі, що все життя прагнув одгородитись від людської суєти і весь час потрапляв у саму її гущину. Не міг не боліти душею за людські болісті, бо в його самотині ті кривди світу бачилися йому ще яскравіше, ще жахливіше. Та й братія печерська, а надто просвітлені уми обителі мало займалися молитвами, а щоразу кидалися на кін борінь за закон, за правду руську, за силу державця. Бо тільки це могло тримати Русь на тверді — між загребущою Візантією і жадібними ордами.
З часів Ярослава Мудрого і Никона-Іларіона в обителі Печерській так повелося. Щоправда, раніше владики менше клопоталися ситістю живота свого, а возносились духом вище і возносили Русь над сторонськими землями і над самою Візантією. Гречини-хрестителі не сподівались на таке. Прагли, щоб чорнориза паства стала опорою їхнього, ромейського, владарювання на Русі. Але Печерський монастир став на перешкоді цим їхнім забаганкам. Багатолітня затяжна, хоча й невидима для стороннього ока війна завершилась перемогою печерців, що утверджували руські початки державності, руські закони, руських князів, руських святих впихали у стадо Христове й відкидали найменші посягання ромеїв і їх царів на самобутність Русі.
Але час спливає… І могуть Руської держави, яку вибороли від посягань чужинців силою меча і силою розмислу, почала слабнути. Вироджується мудрість державців. Гублять вони справу старого Кия, мізерніють розумом, брудняться нечестивими діяннями. Може, тому, що руйнують під власними ногами свою твердь — свої святилища. Може, не стачає їм гордості за велич пращурів. Бо легко дісталася їм та велич. У спадок дісталася, а не взята в борні… А може, тому, що не знають справжньої величі, бо розгубили пам'ять своїх пращурів, втоптали її в лайно, підмінили сріблом, золотом, упилися неситьством загребущим, у горщик із грішми сховали свою совість і свою честь!..
Страшно не помирати… страшно за живущих, отих оглухлих од восхваліпь, осліплих від блиску золота… і порожніх душею…
Нестор зітхає, перевертається на своїй лавиці. Шурхотить під боками старе, перетерте сіно. Твердо лежати йому. Болять старі кістки. Аж гудуть… Поститись йому треба, тіло предати томлінню, аби вивільнити свій обважнілий розум від суєти, від колотнечі світу, котра втомила йому душу…
Змежив повіки. Над дніпровськими кручами пливла зоряна ніч. Пливли прозорі хмари під зірками. І розмисли його пливли. Як видіння з просвітленої минувшини… Але він їх не відганяв. Радо здався їм у полон… І стало на серці легше…
З тих пір, як поляни, мужі смислені й хоробрі, зрубили біля Перунового капища, на горі, градок своєму князю Кию, гора та стала зватися Києвою, а бурхливий потік, що розрізав ту гору навпіл, річкою Киянкою.
На Києвій горі, коло золотовусого Перуна, де раніше жив віщий старець Славута, збиралися вічовики з усіх окольних оселищ — і з-за Дніпра, і з-за Десни, і з Росі… А Дніпер, що проніс прах Славути через усі землі слов'янські у Тепле море, ще став називатися Славутою, або Славутичем.
Давно помер князь задніпровських полян гордий Чернь, полишивши ім'я своє в імені града Чернігова. А його суперник — роденський Будимир — визнав над собою волю Кия. Разом ходили у Степ, ставили застави з полудня і зі сходу, стерегли землю від кочових орд. Їхні раті доходили до берегів Теплого моря, нові роди полянського племені осідали у гирлі Дунаю, городили градки, розорювали ниви. Витісняли звідти слабші племена — гуннів, аланів, герулів,[90] що раніше набігали сюди зі степів Сходу й жили в прикордонні великої Візантійської імперії.
Ромейські царі то наймали їх для воєн своїх, то нацьковували один на одного, щоб вони воювали між собою і не нападали на Візантію, то щедро платили золотом вождям племен, купуючи для себе мир. А потім збудували величезну муровану стіну за п'ятдесят поприщ від моря Мармурового до теплого Понта…
В ті часи імперія була неспокійною. Бунтував голодний люд у Цареграді, провінції грабували племена федератів-союзників — ісаври[91] та остроготи[92], бунтували рукомесники, яких визискували віндики-відкупники[93]. Бунтували колони-оратаї, православні християни й відступники од християнської віри монофізити[94]. Сварилися між собою патріархи, імператори і великі роди могутніх патриціїв. Усі домагалися золота, рабів, земель. Скарбниця ромейських царів остаточно оскуділа. Останній нащадок великого імператора Помпея — Анастасій — вигнав за межі імперії племена ісаврів і перестав сплачувати їхнім вождям золото (за мир треба було віддавати їм півтори тисячі фунтів золота). Тоді ісаври повстали. Шість років грабували й плюндрували імперію… Вибухнуло повстання городян і в столиці. Хтось підпалив іподром, коли там сидів Анастасій, хтось пожбурив у нього каменюкою… Голодний, обшарпаний люд розбивав статуї імператора та імператриці. Золота імперія хиталась. Анастасій привселюдно зняв із себе порфіру…