— Це князеві люди! Пропустіть! Боярин Путята велів!
— Не дамо солі! До біса з своїм Путятою…
— Бийте їх!
Дружина Мстиславова була перетерта, перем'ята натовпом…
Увечері владика Феоктист пішов на княжий двір скаржитись на самоуправство Путятиних людей. Але тисяцький — Путята Вишатич — лише розводив руками. Нічого він не відає, нікого не посилав на торг… То якесь непорозуміння!..
Та в цей час до хоромини увійшло троє купців. Це були найбагатші купчини з крамарської слободи. Серед них Феоктист упізнав лише хозарина Сімхі, великого резоїмця і торгівця холопами, одного гречина і араба. Вимогливо цюкнули перед Путятою ціпками, жорстко сказали:
— Нам до князя Святополка. Клич!
Путята відчув якусь загрозу в їхніх голосах. Побіг за Святополком. Тільки-но князь постав на порозі — купці приступили до нього.
— Обіцяв, князю, нашим купцям віддати сіль. Пощо слово своє зламав? Ми свого слова дотримали…
Князь Святополк зірвався з місця, метнувся по хоромині, далеко викидаючи свої довгі ноги, обтягнуті багряною вольницею. Потім спинився проти купчин, запустив руку в темне, масне, як завжди, волосся, розчесав його п'ятірнею. Гостро пронизав поглядом незворушні обличчя бородачів-купчин. Відчув, що сії товстосуми з ним жартувати не будуть. Он як стискують пальці на високих ціпках.
— Але ж, мужі зичливі, заждіть. Ченці скоро розпродають свою сіль, і народьство посуне тоді до вас.
— Не скоро, князю, ми дізнавалися. Чернець Прохор і чернець Єремія мовлять, що тую сіль господь бог їм робить із попелу. І що кінця тому не видати.
— Із попелу? Га-га-га! І ви тим байкам вірите? Ну що ви за люди! А ще кажете, що ваші боги розумніші за Христа.
— Так і є, князю. Наш бог вищий за Христа.
— Облишмо ці балачки, — спинив суперечку низькорослий кучерявий Сімхі.
— Ми торгівці. Ми робимо гроші. Ми не жадаємо, щоби нам у тім заважали ченці. Ми купили у тебе, князю, сіє право за срібло. Багато срібла дали тобі! І ти мусиш за це покарати ослушників твоєї волі. Забери у монастиря сіль. Ченці хай моляться богу. Се їхній хліб і їхнє право
— ми до них не втручаємось. А торги — то наш хліб і наше право. Забери!
— Так, так… Сімхі мудро сказав. Усі ми просимо тебе: забери у ченців сіль. І собі побільшиш благодатьство, і нам слово дотримаєш.
— Князю, не чини гріха перед богом! — спалахнув владика Феоктист. — Пагубу накличеш на Київ. Бунт постане. Яко сіє було при твоєму вітцеві, князеві Ізяславі. М'ятеж погубить багатства і твої і їхні… І наші погубить… Поступися народу — відбери у своїх купчиків те право на сіль. Бог тебе покарає за сріблолюбство. Люто покарає!..
Святополк ступив крок назад від розгніваного Феоктиста.
— Коли слова свого не дотримаєш, князю, ми тебе покараємо недовірою своєю. Тоді маєш віддати нам усе, що ми тобі дали. І більше ані мідниці не матимеш від слобідських купчин. — Смагляволиций Сімхі повернувся до дверей. За ним повернули двоє інших посланців.
— Путято, чуєш? Ну що вони говорять? — Князь не знав, де подіти свої довгі руки: то смикав себе за рідку борідку, то мацав пальцями срібну бляху на поясі, що туго затягував його чересла.
— А що тут слухати? — розгублено вертівся Путята. — Доки господь бог покличе нас до себе і розбереться в гріхах наших, дак отсі купчини нас по світу жебраками пустять… Вели забрати у монастиря ту сіль і віддай купчинам. Ото й розмова уся.
— Князю, обумись! Гріх на душу береш… — стогнав Феоктист. — Кличеш м'ятеж у стольний град…
Кремезняк Сімхі не зважав на владику, вклонився Святополку.
— Воєводо, а ти ж нині скажи: повеліваю зараз же Мстиславу моєму піти з дружиною у монастир… подивитись, як бог із попелу ченцям сіль робить. І все, що знайдуть, хай забирають. Везуть сюди, у двір.
Феоктист остовпіло дивився на князя. Затим рвучко осінив себе хрестом і подався геть.
Того ж вечора до обителі увірвалася дружина Мстислава Святополчича. Ніхто не спиняв її. Ні мечем, ні словом, ні хрестом. Ченці мирно прошкували із церкви до своїх келій і навіть не дивилися, що по двору гасають княжі дружинники. Мстислав запитав у котрогось, де лежить божа сіль… Та, що господь бог із попелу ченцям робить. Чорноризець охоче махнув рукою у бік печер. Вої Мстислава помчали на схили. Там теж хтось доброзичливо вказав на потрібне місце.
Печерка з сіллю була відкрита. Дві високі купи солі лежали долі. Ніхто не стеріг її, ніхто не заважав отрокам Святополчича згрібати її в мішки й виносити до повозів, які стояли під ворітьми.
Мстислав Святополчич реготав. Отроки вигрібали уже рештки солі, а господь бог не заступався за монастирське добро і не карав їх огненними стрілами чи вогнем спопеляючим…
А на ранок на княжому дворі зчинився великий переполох: уся привезена із монастиря сіль зникла, замість неї у таких же міхах стояв… попіл!.. Тільки господь бог міг вчинити таке чудодійство…
Двораки лячно перешіптувались. Отак і на винуватця бог обрушить свій гнів. Отак буде всім, хто грабує людей заради неситьства, багатства і насилля… Отако і його буде перетворено у попіл!.. Хто винен у тому розбої? Князь? Боярин Путята? Хитрець Сімхі і його купчини? Бог розбереться… Йому все видко…
Тряслися руки у челяді двірської. Тулилася вона до стін комор, обходила хороми. Княжі отроки принишкли у гридниці і не показувались у дворі. Князь Святополк послав боярина Путяту до Печерської обителі просити прощення в ігумена…
Гуділи подільські торжища, гудів Бабин торжок від новин про чудеса божі, про упослідження князя Святополка. Грізно позирала на зачинені вікна і двері купецьких ларів юрба розхвильованого київського люду.
І печерські писці у свої пергамени записали про диво господнє, як пограбована у монастирі сіль перетворилась волею бога у попіл і як "жахнувся той, хто сотворив насильство…"
Нестор сумно схилив голову над своїм літописом. Як може він, літописець доби Святополчої, писати про сю ганьбу й ницість великого київського князя? Як може писати про сіє лукавство і сріблолюбство Святополка? Він би жадав возславити його мужність у степу половецькому альбо в сторонських землях, яко возславив колись літописець великого Святослава і Володимира. Жадав би Нестор написати про велемудрість свого князя, про нові гради, храми, палати, ним воздвигнуті, альбо про нові книгозбірні чи схоли, пристанища мудрості людської. А йому нині доводиться писати про розор князем власної землі, про міжусобиці і чвари, які знову сколихнули всю землю.