Розлетілися позичені гривноньки… Лишився молодому гончареві один борг…
То як повернеться додому ні з чим? Нехай усі йдуть назад, а він ще тут попрацює на монастирських роботах. Та, може, ще якийсь, інший уже, храм виліпить із глини. Владиці печерському уподобиться, може…
— Брайку, ти мені віриш? І ти, Кирику… Я залишуся тут. Інший виліплю храм, для отця ігумена. Побачите, він забере мене й скаже: воздвигай, Гордято, отеє здання![86].. Ідіть без мене. Бачите, скільки колод навезли? І плінфи обпаленої… Будуть нову храмину ставити. От я тут і придивлюсь.
— Як знаєш, — старий Бестуж відвів очі вбік. — А ми — додому… Знову до своїх горшків…
Відтоді Гордятине життя розтовклося й змішалося в тій штовханині, галасі, в колотнечі, якими жила Печерська обитель… Від ранньої денниці до вечірньої зорі тяглися на печерські кручі повози з колодами, глиною, піском. Із монастирських сіл несли й везли у цебрах і кошиках тисячі яєць, молоко, капусту, забитих гов'яд, сушену й свіжу рибу — обитель мусила годувати своїх будівничих-здателів, годувалася й сама.
Як і раніше, сюди тяглися бездомні бродники, погорільці, жебраки. Але уже всім не вистачало роботи.
Десятки людей, яко голодні пси, никали довкола й нужденними очима дивились на ощасливлених долею, що після тяжкої праці могли покласти в рот пахку, хоч і нізчимну їжу[87], вже навіть не відчуваючи від утоми її смаку. Ці нужденні сідали осторонь, очікувально спостерігали, як із опанів куховар вишкрібає рештки їжі. Бувало, що ті рештки ченці відносили назад, у двір. Бувало, що котрийсь із них змилується, віддасть отим старцям.
Якось Гордята помітив серед них високу смаглолицю дівчину. Вона ніколи не просила у куховарів їжі. Лиш коли щось перепадало двом бабусям, які сиділи поряд з нею, вони їй відділяли від своєї здобичі. Дівчина підставляла їм навіть не полумисок, а якийсь черепок — з розбитої макітри бік, брала кашу просто руками і клала в рот. Не мала своєї ложки.
Тоді Гордята, сидячи увечері біля свого вогнища, вистругав ложку з вербової гілки й приніс їй. Вона простягла руку до нього, радо взяла новесеньку білу ложку. Тепло і подив світилися з променистих карих очей. Через кілька днів Гордята виліпив їй із глини миску, ще й узорами розмалював. Миска довго сохла на гарячому літньому сонці. Хлопець щоднини бігав до осоння дивитися на неї, підставляв до променів то один бік, то другий. Нарешті глина побіліла, від легкого доторку нігтем озивалася глухуватим дзвоном.
Увечері роздавали куліш. Жалісливі бабусі дівчині вділили потроху у її черепок, і вона вербовою ложкою сьорбала його. Гордята підійшов у ту мить, коли вона вже вицідила із черепка в рот рештки юшки. Простяг їй миску, дивуючись, як змінилося обличчя дівчини від щирої вдячності. Ніжна смага шкіри її щік зазолотилась легким рум'янцем, очі — на півобличчя! — засвітались крапельками темного меду. Вона обережно взяла в руки подарунок Гордяти. Її довгі тонкі пальці, які тримали ту миску, тремтіли. Тоді він уперше почув її голос:
— Це також мені? А за що?
— Ну, так… — зніяковів Гордята. І здивувався собі: хіба дарують за віщось? Дарують від доброти.
І вперше дівчина звелася при ньому на ноги. Тільки тоді він збагнув, чого вона завжди сиділа: була тяжкою.
Гордята ще більше зніяковів. Не знав, що казати, А вона захоплено дивилась йому в обличчя, питала:
— Ти хто — здатель?
— Я? Гордята… Гончарем був… Тепер ось… ніби здатель…
— А я — Рута, — усміхнулась таємниче очима. І, зітхаючи, додала: — Княжа-Рута.
— А-а… — промимрив розгублено Гордята, наче й справді щось втямив у тих словах: Княжа-Рута.
І знову стояв мовчки. Повернути назад — незручно, щось запитати — не знав що. Нарешті здогадався:
— Зробив отцю Феоктисту із глини храмець. Такий… невеличкий. Для взірця. Пригожий вельми, казали усі. А владика не взяв. Каже — ідольське капище.
— Ідольське? — зраділа Рута. — А яке? Як Перунове капище?
— Не знаю. Не бачив Перунового.
— А я бачила! Під Каневом-градом. Коли ми тікали від хана Ітларя сеї зими, то переховувались у Перуновій пущі. Біля села Поляни.
— Ти втекла з полону? — підняв на неї очі Гордята. — А половці гнались? — Йому здалося, що так само його мати колись бігла з полону…
— Атож… А ми пересиділи в тому капищі.
— Яке воно? Розкажи.
— Ну, отаке… Дивися! — Рута хутко опустилася на коліна, розгладила долонею пісок, на якому стояла, взяла в руку паличку й почала викреслювати по ньому. Гордята й собі став на коліна, поруч. — Коли дивитися збоку, так воно ось так… — На піску з-під палички виросло кілька продовгуватих гостроверхих вежиць. — А коли дивитися зверху, так воно отаке… — Кілька однакових кружечків стали один побіч другого. Як пелюстки велетенської ромашки. — А посередині — ось така велика кругла храмина… А коли заходиш, — Рута долонею розгладила поруч пісок, поповзла колінами далі, — тут ніби стовпи… дев'ять стовпів отаких підпирають.
Вона вимальовувала так чітко, що Гордята ніби бачив уже те велетенське здання. Темне м'яке волосся Рути розсипалося по плечах і затуляло обличчя. Уже з дитям жона, а без хусти!.. З-під того волосся гостро й захоплено світилися її дивні очі…
Сунулася по піску далі, підмітала подолом землю…
Раптом Рута випрямилась, завмерла й обірвала свою мову. Прислухалась до чогось. Випустила з рук паличку, якою малювала на піску… Обома руками підхопила живіт знизу.
— Б'ється… — засміялася тихо. — Ох, як б'ється.
— А як же ти… не боїшся? — Гордята співчутливо дивився на її просвітлене лице. Де ж вона буде родити? Куди подінеться з дитиною?
— Боюся… — ще тихіше зізналася. — Боюся іти додому, Гордято… І тут… голоду боюся… Я нічого… Я вмію терпіти. А ось воно…
— Треба додому… — невпевнено порадив.
— Що ти! — злякано зиркнула на нього великими розширеними очима. — Мати помре від ганьби. Дочка її дитя приведе у хату… від половчина… від хана! Що ти… Краще смерть…
Рутині очі затуманіли. Щось бачили таке, чого ніколи йому не дано побачити. Гордята не знав, що сказати. Дивився собі під ноги… Помовчав, тоді вимовив:
— Я завтра прийду до тебе. Щось принесу…
Рута проводжала його сумним поглядом. Усі від неї тікають… І навіщо сказала про того хана? Ох, горенько її нерозділене… А брехати вона не хоче. З брехнею вдівічі важче жити, аніж із важкою правдою. Казав Слав'ята, коли бігли з полону, щоб їхала у Васильків, а він її звідти потім забере… Хай думає, що вона десь загинула у снігах… чи в ополонку провалилась…