Наситившись розбоєм, пограбувавши скарби, Боняк відкотився на південь…
Диміли довколишні поселення. Обвугленими стояли під відкритим небом комини печей. Знову бродили дорогами ватаги погорільців, сиріт, злодіїв-татей…
Біля Печерської обителі скоро зібрався табір із тисяч бездомних бродячих жебраків. Вигнані з рідних оселищ, вони прагли тут знайти захист.
Ігумен Феоктист, у чорному клобуку, в чорній рясі, з кадильницею на срібних ланцюжках у руках, ходив поміж людьми великого нужденного табору.
Заспокоював молитвою, розраював…
— Грішні бо єсть, то й наслав бог кару свою на нас, Бог навчає й просвіщає своїх рабів напастями ратними. Да стануть вони як злото, гартоване в горні. Християни ж бо мають пройти в царство небесне через многії скорби й печалі. А наші кривдники, бога хулителі, лише на цім світі мають веселощі й благодать. На тому ж приймуть муку від диявола, вони приречені горіти у вічному вогні
Уздовж монастирських стін, на схилах Дніпра, гугоніли вогнища. В кованих опанах варили пшоняні бовтанки, кашу для цих зголоднілих людей. Ігумен велів роздавати жебракам і по шматку перепечі чи якого коржа. У монастирських сховах вціліло від половецького грабежу чимало зерна й борошна — вистачило б на кілька років. Але зберігати довго не годилося — попріє, зотліє добро. Краще людям віддати. Та їхні вільні руки нині використати для обителі.
Так і почалося. Ставили нові заборола й ворота. З навколишніх сіл пригнали валки возів з добротним лісом, піском і жорствою. Вимостили ним подвір'я. Зводили господарські будови, спалені половцями. Рук вільних — скільки завгодно! Із кожним днем їх побільшувалось. Приходили не тільки з розорених сіл, а й з самого Києва. Було чимало погорільців, але й чимало просто нужденних, яких гнала сюди надія дістати якийсь заробіток. Он подільські кричники, бондарі й шевці з ними, кожум'яки і лучники, гончарі зі старим Бестужем і зятем його Гордятою… Вони завжди обідають своєю родиною, з одної миси. Але цього разу гончарі схилилися навколо Гордяти, який щось показує усім на землі… Підсовуються ближче до нього.
Феоктист прямує до цього гурту. Певно, блудославлять християни. Бога гнівлять… Отсі розувірені в усьому бідаки-смерди і рукомесники немовби зібралися сюди, щоб подивитися на розорену божу обитель і ще раз переконатися, що християнський бог також не може нікого захистити від біди, навіть тих, хто томив душу й тіло в спокутах голоду й усякого утримання.
Наближення Феоктиста гончарі не помітили. Владика кашлянув. Усі раптово підвели до нього голови, мовчки розсунулись, а Гордята так і лишився стояти перед ним на колінах. Збагнувши, хто перед ним, хлопець мимоволі підняв долоні і прикрив щось на землі від очей Феоктиста. Ігумен поглянув на землю і не відразу втямив, що було на землі. А перед ним стояв невеличкий, із глини ліплений храм… Доладно відгладжені ребристі шати маковиці нагадували Феоктисту щось знайоме… бачене вже десь… чи у казці, чи уві сні…
Він присів навпочіпки. Розглядав, дивувався, легенько торкався пальцями продовгуватих розрізів вікон під широким рядом ліплених узорів… Округлу, немовби із старого пня роблену основу усього храму… Феоктист на мить заплющив очі, уявив собі його в усій величі… Диво ліпосне!.. Поставити б його ось тут, на монастирському узгір'ї. Видно було б звідусюди поприщ на двадцять навкруг!.. Поставити б із мармурових плит, визолотить би ребристу маковицю… Але ж… Цей храм зовсім не був схожий на сусідні грецькі храми, які стояли на монастирських горах. Він собою нагадував скоріше не візантійські святилища, яким мають слідувати усі церковні будови на Русі, а якесь язичеське капище, схоже на те, що лишилося в руїнах на березі Глибочиці…
Феоктист косував примруженим оком на здателя-зодчого.
— Сіє ти зробив?
— Я! — обличчя Гордяти світилося гідністю. Він чекав захоплення і похвальби.
— Зараз же… розбий. Сам! Це старі ідоли в тобі каламутять душу, щоб не впустити до неї віру в Христа.
Гордята зблід. Розбити? Він же хотів щойно подарувати його обителі, йому, ігумену Феоктисту… Він хотів запропонувати йому поставити отакий храм тут, на Печерах!.. Отеї рукомесники подільські уже й згоду свою дали — поставили б… Усім людям на диво…
Феоктист бачив, як затуманились очі хлопця. Більше йому нічого не повелів. Рушив з кадильницею далі…
— Е-е, казав же тобі, Гордято, не візьме отець ігумен твого храму. Ліпи ото краще горшки та чаші чародійські, хлопче, — обізвався до нього Бестуж. — Вертати пора нам уже й додому. Трохи заробили, а на більше надій нема…
— А Іван? Маємо йому сплатити купу… Де візьмемо срібла? — заперечив Брайко, найстарший Бестужів син. — А храм же ліпосний! Бачили, як владика пальцями до нього доторкався? Аж тремтіли. Не вірив очам своїм. Бачили? Навіть очі заплющив — ось так. — Брайко зобразив на своєму обличчі блаженний осміх ігумена Феоктиста.
— Може, хай піде до Кловської обителі чи на Берестов? Вони так само поруйновані половцями. То й візьмуть у Гордяти… — підтримав свого брата ще один Бестужів син — Кирик….
— Не візьмуть, сину. Чув же? Ідоли, каже, душу йому скаламутили… Значить, для християнського бога негоже. А для старих богів — хто тепер ті капища ставить? Їх тільки руйнують та допалюють повсюди…
Гордята мовчки сидів на землі, схрестивши ноги під собою. У великих очах його хитався сірий смуток. Стрілчасті брови то сходились біля перенісся, то злітали тремтливо на високе чисте чоло… Повернутися знову до Бестужа? У ту вічно сиру хатину, під Києвою кручею… До гончарного круга… Темніє обличчя Гордяти.
Мілея… Коли б могла зрозуміти його… З її рожевих уст не злетіло ніколи для нього ласкавого слова. Одні докори… домагання… Вона, подільська красуня, мусить носити найкращі навершники на сорочці — із шовку! Вона мусить мати найкращі коралі, що як цвіт її уст! І пової шовкові із бухарської камки… Ото які продають сарацинські купчини! Вона ж бо єдина дочка знаменитого гончаря Бестужа, у котрого купляють горшки навіть для княжих столів і монастирських трапезниць… Гордята хотів хату ставити на ті гривни, що взяв у борг у резоїмця. А що їй та хата, коли у неї взувачок путящих нема — не вийти їй ні на вечорниці, ні на торговий майдан…