— Ми-и-р! — Сей Мономах того й нацупив на себе барми ромейеького царя із женчуга, аби упослідити його, осоромити перед усісю землею… А може, щоб поїхати на розмову з ханами. Навіщо тоді йшли сюди?.. Навіть прихильні ченці напишуть, що убоявся князь Святополк половців. І буде ганьба йому і роду його. І буде поношеніє в церквах…
— Маємо, брате Володимире, велику перемогу здобути…
— Поженешся за великим — і мале загубиш… — Мономах одвернувся. Сей упертий недоумок буде губити даремно людей і Русь… бо йому потрібна перемога. Звичайно, що потрібна! Хто проти цього, але ж…
— Не боюся погубити свого живота, брате… І ти мене не штовхай на зраду. Угадав, га?
— Даремно гніваєшся… Не про твоє життя йдеться, князю. — З-за спини Святополка виступив Янь Вишатич. — Йдеться, аби за нашу кров і за наші животи прийшла перемога. Треба вміти поступатися малим задля великого.
— Сіє слово смислених мужів? — Святополк огледів похилені голови бояр, що тісним кільцем обступили братів-князів.
— Сіє слово Яня Вишатича… — Янь скосував урізнобіч очима.
— А що скажуть мужі туровські? — Святополк упіймав поглядом боярина Потока.
— Нам потрібна перемога, князю. Перейдемо Стугну й підемо на вежі. Он вони — за рікою!
Всі повернулись до Стухни. Тепер дивилися на неї іншими очима, ніж перше. Тепер бачили в ній не окрасу зеленого світу, а ворога, який став на перепоні і якого треба здолати. Повновода широка Стугна ще несла в собі каламутні весняні води. Могутньо крутила в чорториях вирви, щедро залила лозняки й очеретяні острівці, частину лугу на обох берегах, перетворивши підходи до них у грузькі болота. В них копошились пуголовки, жаб'я, п'явки…
— Переступити Стухну не так легко, боярине! — заперечив Янь Вишатич Потоку.
Знову подивилися на Стугну. І вдалині, на другому боці ріки, всі угледіли враз мерехтливі чорні цятки на обрії. Мимовільно у груди воям прибула войовнича сила.
— Он вони, бачите? Ідуть уже! — Коли ратник близько бачить ворога, його рука тягнеться до піхов, щоб витягти меч.
І тоді говорить серце воїна, а не розум державця.
— Як скаже великий князь. Йому слава — йому і поношеніє, — відступився Янь Вишатич.
Усі притихли. Святополк не міг сказати інакше, як уже сказав.
— Будемо битися. Чого ж і прийшли сюди. Поганців треба прогнати подалі в степи.
Мономах мовчав. Коли бог жадає згубити мужа, то найперше одбирає у нього розум… І сії холуї, котрі слухняно догоджають честолюбству Святополчому, першими ж накивають п'ятами, коли половчини почнуть обходити їх своєю великістю ратною.
Смисленому провідці не годилося б отак бездумно кидатись на ворожі списи. Треба було б зважити свої і чужі сили. Перемогу необхідно ліпити спроквола, терпляче, яко здатель храм кладе із плінфи й каменю — камінець до камінця, піщинка до піщинки. А тут сліпо кидаються в бій… І ніхто ж не знає, яка сила упаде на плечі кожного…
Шумувала ріка повноводою хвилею. Збивала на бистринах і вирвах коней, відносила течією униз, хлюскала в обличчя, в рот…
Ой Стугно — річко непривітная, пощо не спинила нерозумних звитяжців? Пощо своїми берегами прикрила їм обрій і сіру хмару, що владно повзла високими травами за довколишніми пагорбами і обходила з обох боків перевтомлених переправою воїв? Пощо приховала, як у тій хмарі вигострювались залізні мечі і наконечники стріл та списів, щоб пронизувати неприкриті тіла русичів?! Не спинила русичів, зрадливице-ріко! Бо знала, що спинити жадання волі не можна. Бо те жадання вище за саме життя!
Не встигли ратники руські ще й повисихати, як сіра хмара обступила їх з усіх сторін.
Вої вмить сполчились. Ще мокрі, ще важко дихали від боротьби з каламутною хвилею. Коні брижили шкіру, форкали, струшуючи із довгих грив краплини води. А вже повітря розрізав шалений свист і лемент. Уже земля здригалась від удару копит ординських… Велетенською сірою зграєю летіли половчини над землею, підминаючи під себе перші шереги русичів. Летіли навально, неспинно, ошаліло. На ходу цілились із луків стрілами, метали списи, вихоплювали свої криві мечі.
Святополча рать спиною уперлась у берег Стугни. Праворуч — Мономахова дружина, ліворуч — Ростиславова. Тривожно трубили турячі роги. Бойові звуки бурунили кров у тілі. Коні роздували ніздрі, напружували м'язи для шаленого бігу, ладні зірватися щомиті в політ. Одержимий політ крізь життя і крізь смерть…
Зметнулись угору князівські бунчуки й корогви. На шоломах князів заяріли червоні ялівці. Немовби пломінці вогників. Бряжчали металеві кільця кольчуг та калантарів[79]. Коротко брязкали мечі.
— Р-р-ушай назад! — першим гукнув Мономах. — Займемо місце між валами! Нас обходять!
Святополк отетерів. Назад? Авжеж… між валами… між отими валами древніми, змієвими, коли стати, то за спиною буде в них не ріка, а град Трипіль… вали і заборола…
Святополк мовчки махнув і своїм бунчуком. Схилився до Яня Вишатича, що їхав поряд із Гордятою-Василієм.
— А де починаються ті вали?
— Коло Триполя і починаються… — невдоволено буркнув Вишатич.
Знову переправа. Боротьба з хвилями. Лаштування коней… Але вали недалечко — за два поприща…
Половецька орда спинилась на березі Стугни. Рать руська вислизнула з величезного зашморга, який приготували їй половецькі хани, намагаючись втопити у хвилях ріки.
Орда кинулась у воду, посунула до валів. Але доводилося брати їх уже приступом з обох кінців. Русичі були як у фортеці. Над їхніми головами свистіли половецькі стріли. І лиш у двох місцях поміж валами дзвеніли мечі. Величезна сила ординська оточила Ростислава і відтиснула його од Святополчих ратей. Полки Ростислава потонули в сірій половецькій хмарі. Тоді половці налягли на Святополка, знизу і зверху, з вершини валів.
— До Триполя! Біжім до Триполя! — кричав Янь Вишатич, відбиваючись од половчина, що летів на нього збоку. Поряд були Гордята і Святополк. Раптом Янь угледів, що Гордяту арканом стягли з сідла. Вишатич крикнув до Святополка. Тому ближче було до Гордяти. Але князь обернувся до своїх воїв і гукнув:
— До Триполя! — і першим кинувся до града… Вишатич рвонув свого коня до Гордяти, але вже було пізно. І тільки
757
якийсь ратник, угледівши біду, ударом меча розрубав аркан.