Внизу улоговини протікала широка, але мілка річечка. Уставлена старими вербами і гущаками верболозу та очерету, навесні вона розливалася широко й повноводо. Тоді її береги обступали крем'янисті узвишшя, що одиноко біліли влітку далеко від води. Коли ж повінь відступала, вода в руслі текла тихо й світло, текла широким плесом по жовтавому брижистому дну. В тому плесі вечорами купалась Зоряниця, а скупавшись, ішла до терема Сонця-Ярила, сипонувши на зчорніле, ніби зоране, поле Неба жменю золотого насіння. Воно спалахувало живими огненними цятками, що тремтіли у хвильках ріки білими зорями…
Мабуть, від того і назва пішла — Білозірне.
Восени білі зорі падали вогнистим дощем у плесо річки. Казали свідущі, що й оте каміння, до якого навесні підступала весняна вода, через те було білим. І річка тому звалася Білявиця.
На високому крем'янистому косогорі, над рікою, стояв самотинно давній дерев'яний дім.
Але з того часу, як поселилася тут новоспечена бояриня Килька Осенева, подвір'я терема ожило, загомоніло, заворушилось. У стайнях з'явилися коні, в сажах захрюкали добрі підсвинки, в овинах заремигали вівці, в оборах — корови… Все те було перетягнуто від білозірців. Поселяни з жалістю згадували старі добрі літа, коли боги стерегли їх від зграї напасників-здирців. Але все має свій кінець, а найперше — добро. Смердівська ж доля була завше куцоногою. Тепер білозірці мусили хилити шиї перед новою долею.
Бояриня швидко багатіла. І вже почала ставити у селі церкву. Руками своїх підлеглих, звісно.
За сім літ храм святого Юрія був воздвигнутий. Килька помчала до київського митрополита, щоб запросити його висвятити церкву й прислати сюди священика, але в цей день, коли задихана від поспіху бояриня з'явилася за валами стольного града, ударили дзвони, що сповістили про смерть Всеволода.
Село ще додивлялось світанкові сни. Ще димарі над хатами не пускали у небо диму, коли до нього увірвалась сіра зграя степовиків…
Уже коли сонце геть підбилося над пагорбами, вулицею села проторохтіла двоколісним їздилом бояриня. Село дотлівало. Нікого не стріла із білозірців і здивувалась. Наближаючись до свого дому, вона здивувалась іще більше. Над кам'янистим узвишшям, де було її обійстя, стояв чорний стовп диму.
Тонко й тужно голосив хтось над спаленою землею. Біля церкви. Живі люди… Є живі люди у неї!.. Біля мурованих стін храму тулилося один до одного кілька білозірців. Обнадійливо ринулись до неї.
— Що будемо робити, матінко? Ні кола ні двора…
— Не відаю…
— Боярине, їдь до князя. Проси збіжжя якого… Діти з голоду згинуть, — підступала до Кильки бабуля з дитиною на руках.
Килька згідливо хитнула головою. Вона поїде… Вона скаже новому князю, що треба робити, аби порятувати людей від смерті. Без сих людей, без смердів-хліборобів оскудіє уся земля.
Перше ніж добиватись зустрічі із Святополком, Килька примчала до Яня Вишатича. Він поможе пробратися в світлиці княжого терема. І сам слово докине! Але двораки сказали: боярин Янь у церкві святого Михайла. Там зібралися брати-князі і чвари межи собою чинять. Усі значні київські мужі нині там.
Розгнівана Килина рішуче розштовхувала плечем товпище бояр і дружинників, отроків, князівських синовців і князів, що заповнили вщерть Михайлівський собор. Протиснулась до олтаря. Перед царськими вратами стояв у золотих ризах ігумен, суворо й уперто тряс головою, здійнявши над собою золотий хрест. Перед ним винувато горбився цибатий темноволосий чолов'яга. Килька відразу здогадалась: Святополк! Поряд із ним впевнено позирали на оточуючих Володимир Мономах і його рум'янощокий юний братець Ростислав, який прискакав із Переяслава…
Невдоволено, уривчасто гучали їхні голоси.
— Не треба було садити в ізбу посольську половецьких слів! — дорікав Володимир Святополку. — Хан Ітларь, хани Китан і Тугоркан жадали більших дарунків. Треба було трохи дати, не все… Треба було поступитися поки що…
— Чим? Руською землею? — скипів Святополк, і на його вологе чоло упало злипле пасмо волосся.
— Тож зараз і треба йти всім проти половців. Треба йти усією землею, щоб усі князі йшли. Пощо чвари розводити? — гудів поряд із Святополком голос нового київського тисяцького Путяти Вишатича.
— Цілуйте хрест на тих словах! Цілуйте! — Ігумен підсовував до облич князів свій хрест, але тільки Святополк приложився до нього губами.
— Хай Мономах нас веде. Ми йому віруємо. Мономах!
— Цілуйте хрест, чада мої. Обоє і ведіть. Боржій треба виступати!.. Поганини гублять землю нашу, — ігумен поспішав замирити князів-суперників.
Килька впізнала серед голосів тонкий зичний голос Яня Вишатича. Проштовхалась до нього.
— Воєводо Яню, воєводо!
Боярин аж пересмикнувся плечима.
— Який я тобі воєвода? Воєводою нині брат мій, Путята.
— Не знала, боярине, прости… — Припала до його плеча скронею, ніби не в храмі привселюдно стояла, а в покоях у боярських. — Шукаю тебе повсюди. Поможи мені… Біда! Земля моя розорена. Села спалені. Люди в полон забрані, а ті, що лишились, умирають з голоду. Позич мені із своїх онбарів. Вік не забуду. З нового врожаю і віддам.
Вишатич стрельнув очима врізнобіч.
— Бачу, господинею умієш бути. Але — немає в мене зайвого. Сама знаєш: всюди голод.
— Та я тобі новим зерном оплачу за той хліб! — Кильчині очі заіскрились чорними вуглинами.
— Зерном? Але ж воно попріє в онбарах… А я на торгах нині срібла візьму, скільки захочу.
— Та в мене, боярине… немає нині гривен. Усе згоріло.
— То, коли немає, чого просиш? Немає і в мене нічого. Іди звідси.
— Не піду! — бліднучи, прошепотіла Килька. — Доки не даси хліба.
— Не дам. Іди собі.
— Пошкодуєш, Яню… — засичала злютовано йому в облич.
— Одступись, ряба жабо!
Килина аж підскочила від тої образи. Але затиснула губи й стала притьма вибиратись із храму. То вона тепер для нього ряба жаба?
Примчала до Яневого двору як навіжена. Стала посередині, взялася в боки.
— Гей, ви, двораки! Гриді! Бравліне! Велів боярин запрягти п'ять повозів і зерном засипати. Щоб одна нога тут, а друга — там. А-а, се ти, Гордято? Чи ти вже, пак, Василієм називаєшся. Красний, кра-а-с-ний парубок! Ану помагай і ти! Твій боярин добрий до мене! Не забув мою службу вірну!.. Позичає до нового врожаю. Голодних людей буду рятувати!