Скоро їх наздогнав і сам князь Ярополк з новою дружиною. Маленький, верткий, бистроокий, він задоволено оглянув свою рать і повів їх на Звенигород.
З обох сторін дороги підступали густі дубові ліси і соснові бори, завалені кучугурами снігу. Дорога була погано наїжджена, коні втомлювались швидко. Ярополк радів: брата Давида він застане зненацька! Ось лишень переночують у лісі і, яко таті — тихо, непомічено, увірвуться на світанні в Звенигород!..
Палили вогнища із повалених сосен. На вертелах запікали впольованих зайців, зігрівали себе штовханиною під боки, пританцьовуванням,
приспівуваннями поганськими. Ярополк лежав на своїх санях, біля вогнища, раз у раз перехиляв у рот окрин з духмяним хмільним медом.
Нерадець стиха підійшов до Ярополка. Щось сказав йому. Той зареготав, упав спиною на подушки. А мечники в цей час затіяли грище біля вогнища. Веселий гомін, передчуття чогось великого, нового бурунили кров.
Згодом помітили в пригаслому світлі вогнищ, що Нерадець відв'язав віжки своїх коней, що він неквапом виводив сани з галявини. Певно, князь Ярополк кудись його посилає.
Лише на ранок над галявою злетів зойк.
— Убили! Князя убили!.
Оточили важким мовчазним кільцем. Люто стягували з голів шапки. Ярополк, розпростертий на своїх санях, усміхався у небо. В його животі стирчав ніж, давно покритий інеєм…
— Се Нерадець той… — хтось голосно прошепотів.
Всі озирнулись — ні, не було серед них того кремезняка, що назвався Нерадцем. Ще звечора поїхав… Де тепер він? Один вітер знає!..
… Нерадець мчав на санях не оглядаючись. Мчав, гнаний страхом і відчаєм. Усе життя своє піддавався чужій волі, служив чужим забаганкам. Шукав для себе багатства. І знайшов, але честі своєї позбувся. Чи ж поверне її і як? А чи й потрібна вона йому нині?
Лише тепер, з висоти своїх гріхів, Нерадець міг поцінувати свою забуту голодну волю. І щиро позаздрив Гайці. Вона відразу збагнула, що багатство — то найбільші пута. Вона їх зірвала з себе! А він… усе життя гнався за багатством.
Така сутність людська: тільки усе втративши назавжди, обретає чоловік ціну втраченого…
…Всеволод, як ніколи раніше, відчув себе після повернення Нерадця враз зістареним і кволим. Не чекав такої гордої відмови. Вважав, що йому все і всі доступні. І ця мудриця… Заперся у своїй ложниці, й знову боярин Чудин у гридниці вершив усіма справами князевими. Лише коли митрополит Іоанн покликав його на освячення храму Михаїла у
Всеволодовому монастирі, вийшов із князівських палат. Похнюплено ходив слідом за Іоанном, слухав — і не чув врочистих піснеспівів, бомкання дзвонів, осанни богові… Все те було вже не новим.
Не возносило душі, не радувало серця. Бо в ньому вже не було місця для надій. Надії його — то все обман, лжа — знав про сіє вже твердо. Так само, як і милість від бога. Ніякої милості ні від кого немає. То все видумка для сліпих душею і тупих розмислом. Всі отсі хрестителі, святителі, церкви, дзвони, блиск, співи — то все блискуча лжа для ницих і відчаєних. Мудрі слова і солодкі піснеспіви не виліковують. серця, коли в. ньому біль неісходимий. Крикливі слова про душу людини ні до чого, коли затоптана її воля… Від хору слав'ящих у вухах западає глибока, глухота. Від блиску риз і слів лоскітливих на очі наповзає непроникна сліпота… Від легкої поживи розплоджується навколо властителя зграя льстеців і хлопів. Заради багатства й високої честі вони ладні на все, хоча самі не здатні зробити жодної порядної справи.
Всеволод, оглянувши похилені голови, своїх наближених, чомусь подумав, що колись, при Ярославі, при вітцеві його, ті голови схилялись від щирого подиву і щирої шани. А нині — вони вже звикли і до цього блиску, і до цього, дзвону. Нині голови схиляються не через щиру віру, а через щире бажання ближче підступити до князя, більше вирвати з його рук ласки… О людські душі, упосліджені жебраки духовні!.. Серед вас… серед отих, голів, похилених лукавством, а не вірою, твій гонитель і хулитель, Всеволоде… І ти, знаючи це, не можеш виплутатись із сієї алчущої сріблолюбної зграї…
Боярин Чудин порядкує за нього в усій землі. Потурає здирству і холопству. Митрополит Іоанн жадає також порядкувати не лише в душах людей, а і в княжому теремі, в його ложниці. Кличе із Візантії для Всеволода невісту-грекиню. А сія зграя родаків і синовців, що товчеться довкола нього, — тільки встигай кидати в їхні гамани золото, срібло, волості… Всі отакі, як Ярополк, убієнний божою рукою… альбо Олег Горйславич, котрий відторгнув Тьмутороканську землю й віддав її грекам. Альбо братець Гориславича — Роман, що водив орди половецькі на Русь, доки не ліг кістьми під стінами Воїня… Чи інший Святославич — Гліб, котрий метався то в Тьмуторокані, то в Новгороді — доки не упокоївся в зирянських лісах… Серед тих братів-князів є вже й чистий розбійник-грабіжник Давид Ігорович, котрий тепер на Дніпровському лимані грабує, яко тать, грецьких та арабських купчинів
Де взяти сили, аби утримати заздрісність князів-грабіжників, аби відтяти їм охоту ходити з дружинами один супроти одного? І як йому, Всеволоду, захистити себе і душу свою від зазіхань пролазливих кознивих бояр, княжат і отців духовних?
Бігти у Печери… до ченців… У їхніх глухих, задушних норах-печерах знайти для себе супокій. Ні, знає Всеволод: і там від себе не втечеш…
Старість передчасно приспіла до князя Всеволода. Від страху за согрішіння свої, від нерозкаяного каяття, від самотини серця. Ніби то біла волхвиня Живка відібрала у нього своїми чарами-очима рештки надій на радість і спокій. Від того часу загубив князь упевненість у собі. Від чекання підлої розплати за власні підлості щохвилі душа його помирала, з острахом оживала, помираючи знову… Вихопитись би на волю… Хоча б на час. Відпочити від набридливих облич, відійти душею!
В такі хвилини він кликав отроків і велів сідлати коня. Сам-один виїжджав за Лядські ворота, спускався у Хрещатий яр, їхав через Перевісище по лісистих пагорбах. З-під копит коня спурхували зграї птахів. По кущах розбігались куцохвості прудконогі зайці. Біля потічків і зарослих озерець товклися кулики й трясогузки; на вітах верб гойдалися білі пухнасті колиски ремезів. А навесні тут шаленіли солов'і, висвистували дрозди, вільшанки, солодко стогнали іволги. Всеволод пускав коня попасом, сам ішов незайманими травами серед м'яти, ромен-зілля, Петрових батогів, ішов до знайомої гіллястої дикої груші.