Несподівано до світлиці зайшла Любина. Приклавши до грудей руки, заговорила червоніючи:
— Прибув чернець із Києва. Питає отця Івана чи отця Нестора. Каже, велика біда у них…
— Клич же. Де він? — Обидва ченці схопились на ноги.
— Я тут. Се я! — озвався за порогом Єремія. — Ігумен наш Великий Никон… Царство йому небесне!
— Помер?
— На дев'яностому році…
Любина тихо вийшла з хоромини.
— Отче Іване, — неголосно промовив Єремія. — Великий Никон, помираючи, спитав братію: кого хощете собі за пастиря? Ми одповіли: брата Івана. І Никон сказав: "Благослови, господь, аще тако єсть. У вірні руки передаю посох пастирський, не страшусь, но паче радію, відходячи від світу цього". Потім простер ноги на своєму ложі, а руки навхрест на грудях склав. Тако і відійшов до святих отців… Брате Іване… знаємо серце твоє справедливе, візьми обитель Печерську і всю братію під свою молитву. За тим і прислали мене сюди ченці.
Єремія-скопець, навіки упокорений жорстокою єпітимією, не бунтував більше в обителі і не помагав страждущим жонам боротися із плотською хіттю. Увірував у гріхи свої, смиренно зносив ганьбу, відмолюючи у Всевишнього прощення за ослух і за свавільні плотські утіхи.
— Я приїхав на санях. Коні одпочинуть за ніч, а вранці до Києва, — умовляв Івана.
— Їдь, брате, — повернувся і Нестор. — Їдь, на тебе чекають там. А я сам перепишу отсі пергамени. Веле потрібні вони єсть для землі руської…
Кілька днів Нестор не вставав із-за столу, Поспішав. Не виходив навіть до обіду. І Любина, яка господарювала віднині в теремі, приносила йому до світлиці борщі і печеню. Нестор відмахувався від тієї надто ситої їжі. Мніху печорському негоже насищати плоть такими яствами. Печений буряк чи морква, сочевична юшка, шмат перепечі з цибулиною та солі трохи… Любина дивувалась: гірше всякого смерда їсть той учений чернець. Жалісливо дивилася на його худу, кістляву спину, вічно зігнуту за столом, на бліде чоло, ввалені в очниці перевтомлені очі.
Увечері, запалюючи у хоромині свічки, сказала:,
— Велика новина у нашому Василькові, отче. Кажуть люди, втекла з половецького полону наша Гайка, Претичева дочка. Боюся її, отче… — В голосі Любини щось здригнулось. Нестор і не помітив того, бо в самого серце відчайдушно закалатало.
— Чому боїшся?
— Колись була, кажуть,
Нерадцевою любаскою. Від нього й дитя понесла, що боярин Янь узяв за сина собі. Вернеться до Нерадця мого окаянного… Знову біда впаде на мій рід від лютого бирича…
Нестор трохи заспокоївся від Любиеиних страхів, Гайка — до Нерадця? Та ніколи не повернеться. Але, дивина, як воно в цьому великому граді люди знають найпотаємніші таємниці, один одного?
— А де вона нині? — спитав Нестор і подумав: "А навіщо те знати?"
Любина зітхнула.
— Дізналася, що сина забрали, — на коня і помчала. Мабуть, до воєводи помчала… Але вже кілька днів минуло, а вона не повертається. Інші балакають дивне: нібито воєвода прогнав її з двору і вона подалася в ірпінські ліси, до татей. Се ті, котрі палять боярські погости й тереми. Кажуть, не може вона поміж людьми жити — поганська тамга знівечила її облич. Страхітливий вид має…
Нестор перехрестився.
— "Сходить сонце і заходить сонце і поспішає до місця, свого? де воно сходить…". Все повертається на круги своя, жоно. Не сумуй…
— Повертається, отче… — прошепотіла Любина. На її світлі очі накотився тьмяно-сизий серпанок…
Нестор пробував уявити собі Гайку вершницею. Зі страшною чорною тамгою на чолі. Не виходило.
Стояла перед ним, осяяна весняним Яриловим сонцем, ніби квітка купави, сповнена очікування й надій… ладна прийняти усі гріхи і спокути на землі заради справжнього і єдиного свого щастя — сина…
Гайко, Гайко, не відаєш того, що ніхто у світі ще не збагнув велич самовідданості жіночої душі, її відваги, її безуму… Зате щедро закидали брудом… Всі тебе й нині будуть судити — і осудять. Плюнуть у душу, розтопчуть гідність. А твоє серце, що кровоточить… чи ж надовго вистачить його?..
— Не осуди, жоно, грішницю Гайку. Великий біль на її серці. Велика недоля випала їй в житті…
— Я що? — відсахнулась Любина. — Я б отеє і сама… кудись побігла… Чи до татей… чи в ополонку… Коли б не моя Княжа-Рута. Заради неї живу…
Любина тихо вислизнула зі світлиці. Від її голосу, від притлумлених сліз у виталищі повисла густа сива гіркота. Хто виміряв горе жіночої долі, глибину її любові і ненависті? От і стара Ніга… І гнівна, ошаліла від кривд Гайка… І ця багатотерпеливиця, тиха Любина… Жоно руська… Матір народу руського… Де вміщується у твоєму змученому серці лагідь і доброта, великість любові і чеснот твоїх, якими щедро наділяєш чад своїх, хоч сама маєш отаке безжальне, жорстоке життя!.. Богородице пресвята, може, тому на Русі тобі найбільше храмів і почестей воздається, що муки й страждання материнські ніким не зміряні і не розділені, але зрозумілі людям… Адже це вона, мати, жона, продовжує рід руського племені. Гартує серця своїх синів, посилає їх на баралища, на степові застави, де вони накладають своїми буйними головами, засівають землю білими костями, а кровію гарячою напоюють соковиті трави…
Чи ж була коли на світі сила, величніша й одержиміша за любов жінки і матері?..
Не було. І немає…
У кожної людини своя висота в житті.
Князь Всеволод відчував, що вже дійшов своєї висоти. І що іншої він уже не сягне. Як не осягне дороги в небо, а тільки в землю. Може, через те він з жадібністю тепер дивився у небеса. Бо все недосяжне — завжди прекрасне і завжди вабить…
Недосяжною, як небо, лишалася для нього таємнича волхвиня Живця. Лишилась вона там, на своєму лісистому пагорбі. Висока, строга, мудра. Стояла коло вогнища, загорнута у білий кожух, простягала руки у полум'я — і вони не обпікались. Так оповів Нерадець. Його проводжала сумним поглядом, коли віддалявся од неї — зігнутий, принижений. Живка дивилась на Нерадця — і ніби крізь нього. Ніби бачила ту стежку, якою пішов він і його князь у своє нове життя. Пішов безповоротно, бо неправедні стежки не мають вороття, У князя ж віднині не було праведної дороги.
… Нерадця ж зустріла суворим окликом:
— Пощо князь віру в себе зламав? Прислав тебе за порадою, але для нього вже немає поради. Хай іде собі, як знає.