— Ой! — зойкнула Любина й, відскочивши назад, затулила обличчя руками.
Князь Володимир ледве відхилився од розлюченого Нерадця.
Двоє дружинників, що сиділи поряд, схопили бирича ва плечі. Не пручався. Розгублено дивився на свої обм'яклі кулаки, переляк захолов ув очах. Невже він осмілився підняти руку на свого благодітеля?.. Злісно здвигнув плечима, струсив із себе дружинників. Шумно вдихнув повітря.
— Зв'яжіть його, — почув збоку спокійний голос Володимира. — Ми з ним ще не домовились.
Нерадця вкинули в холодну сиру підкліть терема. Попід стінами стояли бочки із-під соління й квашіння. Під низькою стелею висіли довгі вінки цибулі, сушених грибів, сухої риби. Від усього того в підкліті стояла тяжка задуха.
Нерадець, із зв'язаними руками й ногами, лежав горілиць на землі. Хтось хотів підкласти йому під спину вовняну вотолу, але лагідний голос князя спинив:
— Не треба. Нехай охолоне.
Дубові двері важко грюкнули.
Дзенькнуло залізо засувів. У Нерадцеву душу і в серце полилася безкінечна смердяча Пітьма…
Від безладного неспокійного сну його пробудив голод. Довго силкувався подолати його в собі, та нарешті голод сам по собі щез. Нерадець упав у важку дрімоту. Не пробував навіть вивільнитись. Сипав на свою зранену гординю сіллю, розтруював її, аби пекла більшою образою на князя… Отака тобі дяка, Нерадцю, за Нежатину ниву… Але ж, коли б не його вірна й метка рука, чи возсів би Всеволод на київському столі? Та ба! — нікому про сіє він не скаже. Це передовсім буде проти нього…
Затято мовчав. Ковтав сльози пекучої обиди. Коли увійшов до нього князь, чекав, що зараз спокійним, лагідним голосом Володимир накаже почепити його догори ногами й залишити висіти назавжди…
Та, побачивши Нерадця, Володимир щиро зареготав.
— Гарячий, брате! На свого князя руку підняти! А за що? Ти ж недослухав моїх слів. Ось тепер дослухай. Бери в жони Любину. Ніжну даю тобі жону. Побачиш. Будеш у Василькові-граді і далі биричем. Живи у сьому теремі, тут ніхто, бачиш, із князів не живе. Добре справляй княжий закон. По "Руській правді". Бери віри й продажі з винних і ослухів. Бери потяги і правежі з містечан, посошан, рукомесників. По "Руській правді". Аби онбари князеві були повні. І себе прогодуєш тим. Втямив?
Нерадець зітхнув. Князь не відбирає у нього сонця і чистого повітря. Дарує йому життя, бирича — і… жону… Хай буде Любина, коли немає в нього Гайки. Знає, що Ніга знову клястиме його. Але він давно вже не дослухається до стогону матері. Вільний він. І може взяти собі жону… із рук князя… Тоді буде ближче й до боярської гривни.
— Коли згоден — скажи. Не зітхай. Коли не згоден — іще полеж, подумай…
Нерадець потяг носом, крекнув. Краще бути молотом у сьому проклятому житті, аніж наковальнею…
— Розв'язуй, князю. Згоден… — промимрив Нерадець.
— Я так і здогадався. — Володимир витяг з-за халяви мисливський ніж, — щойно білував ним забитого вепра, — обрізав мотуззя на руках і ногах свого бирича. Буркотливо повчав: Не забудь же на весілля покликати! Гей, кличте Любину! Хай забирає свого судженого!..
… І було хмільне весілля. І сидів князь Володимир на покуті, а дружина його — за столами. І був коровай. І викуп невісти. І розплітання коси… І танець довкола діжі…
А потім залунали перезвянські пісні. Допекли сії перезви бабські Нерадцеві… Свати побоялися мазати дьогтем ворота й стіни хати Любини — невіста із рук князя. Але пісня — хто впіймає пісню? Хто спинить її слово? Із кутка в куток
Василькова перекочувалися високі голоси захмелілих баб, що знущалися над Нерадцевою неславою:
Ой поїхав мій миленький до млина.
Я додому князенька привела.
Ой приїхав мій миленький уночі —
Застав мене із князеньком на печі!..
Темнів лицем Нерадець, темнів очима, буріла його туряча шия. Чекайте, на шворці ви в нього доспіваєте свої перезви!..
Нерадець вхопив Любину на руки, пожбурив на білі рядна… Аж сам на мить злякався. Але ні, не вбилась суджена його, свахи не пошкодували соломи під боки!.. М'яку постіль послали…
Любина не заплакала. Лежала не ворухнувшись, Очима видивлялась у високу стелю, дощані, добре обтесані дошки.
Нерадець відкинув з неї верету.
— Ч-чого лежиш? Пощо не шануєш мужа?
Любина слухняно звелася, стала перед ним на коліна, почала стягати чоботи. Потім сіла поряд. Зіщулена, тремтлива. Цокотіли зуби. Тряслися холодіючі руки.
— Нерадцю, дитина в мені б'ється…
Нерадець відірвав руки од очей.
Повернув до неї мокре лице. Губи його затряслися. Засмикалися повіки. Він глухо й скорботно застогнав, скреготнувши зубами.
— Ти… ти… мовчала?!
— Хіба ти питав, Нерадцю? — припала до його плеча. — Ніхто мене нічого не питав…
— Іди. З очей моїх іди…
Любина ще слухала себе. Потім тихо сказала:
— Нерадцю, не лютуй. Візьми свого Гордяту до себе. Стану за матір йому.
— Ід-и-и! — штурхнув її від себе.
Йому нагадують його ганьбу?!
Любина впала на підлогу. Поповзла до дверей. Зникла за ними…
Більше Нерадець не жадав бачити її. Не хотів бачити. Жив, як і раніше, на княжому дворі, правив смердами, містечанами, тягнув з них віри й продажі, потяги і правежі— по закону, по "Руській правді". І по своєму жаданню. А то ще пускався з лютості в розбій… Зажив слави "триклятого".
Не хотів розбиратись у своїй осліпленій душі. Знав, все, що мав доброго у собі, розгубив. Одне залишилось у ньому і зростало — заздрість. До чужого багатства, до удачливіших догідливців і холопів… до чужої краси й молодості… І лише недосяжна золота гривна боярська маячила перед його очима й тривожила душу.
Очікував своєї години…
Розмірено, по колу сонця, минали літа. Дні змінювалися ночами. Зими — веснами. У дрібних клопотах і суєті буднів щезали великі жадання, згорали великі пристрасті. Дріб'язкові справи поглинали значущі, виповнювали собою життя, знищували вічність…
Князь Всеволод, розмірковуючи над тією неспинимою плинністю днів, з подивом відзначав, що його життя десь підбирається вже до вершини і його досвід, набутий у трудах, йому ні до чого. Життя минає даремно, не полишаючи слідів. Його вистачає лиш на те, аби при завершенні свого існування спитати у себе: навіщо воно?
Чим більше владарював над іншими, тим більше ставав залежним від них — і мусив більше принижуватись і упосліджуватись духом своїм. Чим більшенабував знань — тим більше сумнівався й робив дурниць, Творячи одним добро — побільшував другим зло.