Казали свідущі, що колись Никон Великий називався Іларіоном і був пресвітером княжої церкви у Берестовім оселищі. Він перший і вирив у кручах сих собі печеру. Отоді написав своє знамените "Слово про закон і благодать", де возславив князів руських і землю руську. Було теє за князя Ярослава Володимировича. Возлюбив князь свого пресвітера, наставив у Києві митрополитом. А в тій печерці поселився градянин із Любеча — Антоній. Ніхто не знав його справжнього земного імені, бо він побував уже тоді в грецькій землї й став схимником. До Антонія сходились гнані й скривджені. Тікали од світу, який холопив тіло і душу. А коли гнів цареградських патріархів упав на Іларіона, першого руського митрополита, прибіг сюди у Печери й він, Антоній таємно постриг його у ченці, заховавши під іменем Никона. Згодом Никон сам став постригати у ченці прийшлих, та ще й навчав грамоти.
Усе на світі знав той Никон Великий. Його келія була закидана пергаменами, книгами, глиняними і восковими дощечками із таємними написами. Уже згодом передав дещо з того багатства своєму виучню — молодому Нестору.
Нестор жив тоді в келарні, яку побудував перший ігумен обителі Феодосій з божою і князевою поміччю. Руками чорноризої братії, звісна річ. Відтоді, як мисль Несторова торкнулася Слова і воно розкрило перед ним новий світ, життя його в обителі стало іншим. Наповненим і важким. Ніби прозрів від багатолітнього сну. Ніби зняв із очей полуду, а з серця — глухоту.
Усе, що зникло, стало сущим. Великі брані, трудні походи, славні подвиги, а також кривди, чвари, м'ятежі, льста і гординя людська. Він почав те все осмислювати й переписувати. Так, для себе. Спершу здавалося тоді, що засіяний зерном слів пергамен дихав новим життям, що писало в нього віще… Здавалося йому, що золотом відсвічують імена великих мужів. Що Пересторога змахує темними крилами ницості, заздрощів, льсти. Але він писав і про них. Бо ж із того нікчемного складається життя! Із тої ж чорної низоти можна розгледіти й збагнути святу велич…
Згадує нині — пече знову душа. Грішив, грішив писаннями своїми, бо жадав знати багато. Грішив і нині, бо згадував суєту людську. Свою нікчемність згадував… Як супроти бога руку піднімав. Як з волхвами водився… Звивистими стежками водив його Диявол в молоді літа. А може, так господь бог поклав, аби він зумів збагнути нині силу Слова нетлінного і силу духу людського…
Давно колись, за перших полянських князів, град Васильків звали просто Княж-городок. У центрі його стояли дерев'яні ідоли — Даждьбога, Сварога і бога Перуна також. Адже він був захисником слов'янського народу. Біля старого дерев'яного капища народьство тутешнє творило свої моління, приносило в жертви богу Волосу найкращих биків, влаштовувало гульбища. Бо того вимагали полянські боги — Рід і Рожаниці, які клопоталися за силу племені полянського. Від тих давніх часів й починався рід славнозвісного Туряка. Отам, де нині храм святого Успенія підніс свою главу, стояло дев'ятиглаве приземкувате капище. А навпроти, за ровом, яким було оточене святе місце, де жили душі добрих богів, починалась вулиця. Перша хата належала огнищанину Туряку. Сей муж був славний своєю силою і впертістю. До нього прислухались старі мужі на вічах, бо Туряк умів своїм словом повести за собою іних.
Сього Туряка боявся сам князь Володимир, котрий частенько навідувався в Княж-городок. У часи великої смути, коли Володимир Великий хрестив Русь, почав ставити церкви й силою примусив усіх молитися новому богові, Туряк кинувся до нього. Жбурнув йому до ніг свій меч, гордо повів плечима й голосно, аби все віче почуло, мовив:
— Князю, січеш древо, на якому сидиш. Губиш звичай, котрим держиться наш рід. На землю нашу пагубу кличеш. Пощо робиш так?
— Мовиш сіє, бо нерозумен єсть! — спалахнув князь Володимир. — Не пізнав мудрості книжної і не знаєш Христового вчення. А він учить людей: многотрудне життя земне — нічого не варте. Смерть принесе справжнє панування усім на небесах. Усі рівні перед богом і його силою. Усім він дарує прощення за гріхи, коли увіруєш душею в нього.
— Лжа і облуда це, князю! Немає іншого життя, окрім земного. І гріхи наші земні можуть простити нам на землі люди і наші боги. Іного не дано!
Покотилась голова Туряка до підніжжя повалених ідолів. І ще багато голів мужів градських лягли поряд. Князь Володимир же повелів усіх старих кумирів вкинути в озеро, а на місці капища поставити храм Успенія.
З того часу став сходити зі світу рід Туряка. Було в нього вісім синів і дві дочки, а вже скоро лишився один найменший син Гюрята і його рід. Але що то за рід — жона та син. Тільки хата та сама стояла. Тепер уже не коло капища, а коло церкви.
Але, як і давно, як і справіку, градяни орали землю, косили сіно, випасали коней і волів. Як і пращури їхні, кланялись теплому сонцю — Ярилу-Даждьбогу, ставили окрини з медом і молоком під дубом щедрої Росодавиці, раділи вістунам богині весни Живи — ластовицям, водили хороводи, що несли у дім оратая хліб і добробут.
Найпаче — на Ярилів день.
Васильківчани здавна шанували це свято. Приходило воно після того, як усі ниви були заволочені і засіяні, Тоді Ярило-світ сідав на свого білого коня, одягав на золоті кучері вінок із золотистої грядуниці[7], на плечі накидав білу опанчу[8] із сріблистим мереживом, в одну руку брав оброть[9], а в другу — пучок колосків. І так об'їздив усю зорану землю хліборобів. Над рахманною пахучою ріллею тоді стояли довгі і яскраві весняні дні. У ясний день Ярила — свято весни — найвродливіша з-поміж довколишніх поселян дівчина у такому ж золотому, з грядуниці, вінку сідала на білого коня і їхала в поле. За нею ішли старі й малі. Парубки й дівчата співали пісні й дарували їй квіти. Вона мала задобрити Ярила-Сонце тими квітами й просити у нього принести всім урожай на їхні ниви. Дівчата й хлопці бралися за руки, ішли ряд на ряд.
Ой ми в поле вийдем, вийдем, Ой ми з ладом вийдем, вийдем! Ой ми проса насієм, насієм… Ой ми з ладом насієм, насієм…
Дзвеніли пісні над нивами. Луна котилася з пагорба на пагорб.
Раптом у храмі Успенія отець Михаїл лютосно ударив в усі дзвони. Люди стрепенулися. Що таке? Гюрята Турячин усміхнувся: