— Синочки мої, соколики мої! Хоч умру біля вас… Хоч ув очі загляну!..
Гайка стрепенулась від тих голосінь. Слова Відради нагадали про її синочка, про Гордятка. Хіба вона забула, що він її чекає?! Ні, не забула. То біль, то поганьблення її тіла відтіснили від неї її сина. Але душа її невмируща! Уже скільки разів у своєму короткому житті Гайчине тіло потрапляло в лабети Морани. Та її нетлінна душа виносила його від смерті, рятувала Гайчине життя. Певно, справді матір її стара наволхвувала своїй доні— красуні довгий вік, а може невмирущість. Коли вона вижила після холодних обіймів Сули, після пекучої, спопеляючої огневиці, після Ітларевих глумлінь — то, певно, довго житиме… Вір у сіє, Гайко, вір! Без цеї віри тобі не пройти відміряного для тебе нелегкого шляху…
І вона вірила. В її душі засіяли спрямовані на неї ясні оченята. Тепер вони зринули перед нею, заглядали в її серце. Її Гордятко… Виріс, мабуть, уже… Чубчик на маківці позолотішав чи, навпаки, потемнів…
В Гайчині очі увійшло життя. Вона не боїться роботи. Люте сонце половецьке не випече її надій. Вітри не розвіють жадання. Зимові морози не скоцюрблять тіло. Хіба єсть така сила, яка зломила б душу чи любов руської матері?!
Назустріч прибулим мчали верхівці.
Відрада-Ула зіскочила на землю, побігла до них, розпростерши руки. Відрада мчала до своїх синів-соколиків, летіла немов соколиця.
— Мамо… мамо… — Слав'ята і Борис нахилялись із сідла до Відради з двох боків. З голови її упала чорна хустка, сива коса вужем поповзла по спині, а вона, розгублена і щаслива, обіймала то одного, то другого легіня свого… Обіймала синів.
— Слав'яточку, Борисоньку… До вас ми приїхали… Тепер буду з вами. Ітларь прогнав мене… і Гайку прогнав… Не схотіла йому бути жоною! Ну що ж, може, так і треба було… Будемо доїти череду… Будемо скрут віджимати. Все будемо робити…
Хлопці Відрадині зійшли із сідел на землю. Пішли назустріч Гайці. Вона поволі наближалась до них, розімлілими очима видивлялась на невисоких крутолобих чад Відрадиних. Смаглолиці, трохи вилицюваті, з лискучими чорними чубами, ніби вороняче крило, з вусами довгими, сини Відради приязно блиснули до неї білозубим осміхом, по черзі простягли їй свої тверді короткопалі долоні… Впевнені, міцні руки у Відрадиних хлопців. Чисті, нелукаві погляди їхніх густо-карих очей.
— Ми тебе не дамо в обиду, Гайко, — щиро пробасив Слав'ята, старший син Відради. Борис згідливо хитнув головою.
Гайчин погляд стуманів, губи зігнулись у тремтливому осміху.
— А звідси… далеко до Русі?
Слав'ята і Борис перезирнулись.
Обоє поглядами зачепились за її червоне тавро на чолі.
— Не знаємо… Не ходили…
Гайка перевела погляд кудись угору. Коли їй ставало нестерпно дихати на землі, вона дивилась на небо.
Мабуть, від тих Гайчиних слів Слав'яті й Борису в серце упала щімка туга за ніколи не баченою рідною землею, за котрою все життя побивається їхня матінка, яку своїми піснями і мовою своєю вселила у їхні чисті душі… Мабуть, таки й справді незбагненна сила тієї землі, яка варта тих високих сліз гордої, незламної жінки, що прийняла муки, ганьбу, прийняла каліцтво своєї краси, але не відступилася від любові до рідного краю… Яка ж вона, руська земля?
— Гайко, а ти Київ златоглавий бачила? — не витерпів Слав'ята.
— Ще й скільки!.. Я жила там…
— А вежі там є? Отакі, до неба? Із золотими верхами?
— Усе там є, Слав'ято. Золото, слава, надії, ганьба. Лише немає щастя.
Погляд її полетів у високість бездонного літнього неба. Може, в його вічності й недосяжності щастя людське?
Нарешті князь Всеволод наважився виїхати, за вали Переяслава. Стояли прозорі дні раннього вересня. На пагорбах, понад ставками мрійно домлівали під сонцем пойняті багрецем[56] і золотом діброви та гаї. Чиста синява неба холодила плеса озерець і тихих степових річок. В них віддзеркалювались вмочені коси посивілих плакучих верб і кущів лозняка. Не шелестять очерети, не обзивається шерхотлива лепеха. Якась таємнича тиша впала на землю разом із лагіддю уже вичахлого сонячного світла, вона змушувала напружувати зір і до чогось прислухатись,
З блакитної безодні неба раптом посипався тужливий клекіт. Потягся у вирій журавлиний ключ. За ним ще один… Ще…
Починався ірій…
З-під кінських копит випурхнула зграя ситих перепілок. Лячно підпадьомкуючи, розсипалась у сухій траві, щезла. Над ставком, де спинився Всеволод, зарябіла-залопотіла крильми хмара обважнілої крякви. Ось тут би поставити перевіси — уся зграя потрапила б до рук мисливців.
Всеволод об'їхав ставок. Під копитами його коня соковито чавкали мокряки.
За ним, на відстані, їхав його вірний осторожник Нерадець. Пильно придивлявся до поглядів і рухів князя, намагався вгадати його забаганки й виконати їх завчасно. Князь посміхався у сивий ус: від тієї запопадливості душа його наповнюється почуттям всевладності в цій пустелі самотинного світу. Ця самотина огорнула його особливо тоді, коли братець Ізяслав возсів на київському столі, а кияни відмовились од свого слова. Щоправда, вони потім гірко плакали. Син Ізяслава Мстислав і на цей раз багато посік голів буєслівних ослушників-киян. Але Всеволод опинився знову у своїй вотчині, на украйні землі руської. На Переяславщині.
Міцно стиснув уста, від чого його коротка руда борідка войовничо настовбурчувалась уперед. Нічого, він почекає. Вірив у свою долю, чи, може, в шапку Мономаха, чи в запевнення митрополита Іоанна…
Може, час його наближається зараз. Ніхто не знає того. Але в степах, по обох берегах Дніпра, за Сулою й за Тясьмином, знову заворушились половецькі вежі, Хан Ітларь, хан Китан, хан Девгеневич ідуть до Чернігова, у поміч Олегу Гориславичу й Борису Смоленському, які піднялися тепер супроти Ізяслава, Синовці сії жадають тепер спробувати щастя-долі в боротьбі із старим Ізяславом, при помочі половців. Що ж, вони якесь право також мали на київський стіл — право меча, яким батечко Олега — Святослав — відбив собі Київ у старшого брата.
Митрополит Іоанн передає через свого ченця-посланця: іди, князю Всеволоде, і ти зі своєю раттю на Київ. Олег і Борис з ордою повоюють Ізяслава, перешарпають його дружину, а ти легко доб'єш його і сядеш на місце брата свого, з поміччю бога і з благословення митрополита.