Втомилась, затихла… Певно, Ніга встигла-таки утекти до гаю. Бігла ж туди через городи… Певно ж, порятувала її Гордятка… Так, мабуть, і є. Живий синочок її! Живий!.. У баби своєї Ніги…
Ні, не помирати вона мусить — вижити. Повернутись до сина, до ластів'ятка свого тепленького… дихнути його тільцем…. Гордяточко, синочку… Не завважила, як увійшла до вежі, пригинаючись, якась жінка… По самі очі хусткою зав'язане обличчя.
— Болить? — зігнулась над нею.
Гайка мовчала. Одвернулась обличчям до стіни.
— Повернись, я тобі приложу травиці цілющої до плеча. — Жінка присіла на край ложа.
Гайка насторожилась. Жінка в широких ногавицях-шароварах, зверху сірий халат із грубої вотоли. А говорить не як половчанка. Бранка… Повернулась до неї
— Хто ти, сестро?
— Русинка я. Колись і мене отак… в полон узяли. Ще коли князь Ізяслав побіг з Альти.
— Що робиш тут?
— Усе. Корів дою. Череди переганяю. А найперше тут треба дітей народжувати.
— Яких дітей? Що говориш? — злякалась Гайка й підвелась на своєму ложі.
— Говорю, як є. Дітей ханських. Половецьких. Не будеш народжувати — тавро на лобі поставлять й у степ виженуть. На вітри. На морози. До челяді. За дві зими загинеш.
— А ти? Стільки літ — і живеш.
— Живу… — зітхнула бранка й одвернулась. Розв'язала вузлик, що витягла з-за пазухи, взяла щіпку трав'яної потерті, посипала обпечене Гайчине плече..
— Хан Ітларь… злий?
— Побачиш, сестро, — говорила спокійно, а гарячі прозорі краплини, як горошини, котилися з її очей на Гайчине тіло.
— Такою і я була колись… В свої дев'ятнадцять весен.
Гайка пильно придивилась в її зістарене, зіжмакане лице, в її безбарвні, виплакані, немов сліпі очі, на обвислі — до живота — груди, на великий, розтягнутий живіт. Скільки ж чад народила вона хану Ітларю? І чи знає їх? Чи любить?
— Як тебе і нарекли? — Гайка спохопилась. Треба ж було давно спитати.
— Відрадою назвали. Та ніхто тут не кличе мене так. А все — Ула, Ула. Як хан назвав.
— А я тебе кликатиму Відрадою. Щоб не забувала свого імені. Мене зови Гайкою.
— Спаси тебе біг, сестро… Дітей своїх старших я навчила мови своєї. Русичі ж вони. Хрестила їх змалечку, крадькома пісень наспівувала. Може, колись їм доля усміхнеться. Рідну землю обнімуть.
Гайка заплакала. Хто ж її Гордяткові співатиме нині пісень? Хто научить добру?
Відрада-Ула принесла Гайці козиного молока. Щоб швидше сили відновити. З-за пазухи халата витягла шмат свіжого овечого сиру — скруту. Пошепки повідомила:
— Сини мої приїхали з пасовиська. Мої Слав'ята і Борис стережуть отари овець. Пий, видужуй швидше.
Становище хана Ітларя скоро відкочувало за Тясьмин, перейшло через Дніпер, покотилося за Сулу.
Відрада-Ула сказала: хан боїться града Воїня, що в гирлі Сули згородили русичі. В ньому сиділи міцні бойові дружини, які відтісняли степовиків з україн землі руської. Разом з градом Торчеськом, де жили берендеї і торки, Воїнь був міцним стражем землі руської.
Нарешті вежі хана Ітларя спинились. Знову стали півколом до півдня, а посередині — найбільша вежа — дім хана Ітларя. Поряд з ним — вежі його жон і наложниць.
Відрада-Ула, закривши обличчя білою хустиною до самих очей, порядкувала довкола. Вежі наложниць мали стояти на відстані польоту каменя — зліва. Справа — ставлять свої вежі жони. За ними — старші сини ханові, їх жони і наложниці. А вже потім — інша чадь Ітларева: осторожники, батири, челядь, конюхи…
Увечері, коли всі вже влаштували, як належить, свої житла, Відрада-Ула сказала Гайці:
— Ітларь кличе тебе до себе.
Гайка скинулась, яко рибина. Губи її затремтіли, очі спалахнули зеленавою просинню.
— Нікуди не дінешся, сестро… Будь із ним ласкавою.
Спина Відради-Ули раптом ще більше зігнулась, як у немічної стариці.
Біла вежа хана Ітларя нагадувала затишну, чисту хату. Посередині, на білих баранячих шкурах, що вистеляли підлогу, стояв великий золотий підсвічник. У ньому горіла товста лоєва свіча. Але того світла вистачало, щоб освітити смагле рухливе обличчя ще не старого половчина, який з жадібною цікавістю в розкошених вузьких очах оглядав Гайку. Обмацував поглядом її шию, стегна, живіт. Його сильне, оголене до пояса тіло, бугрилось твердими вузлами м'язів. На голові чорне лискуче волосся заплетене у косицю. Ноги Ітларя прикривали широкі, з тонкої шкіри ногавиці.
Гайка не могла збагнути, яке було його обличчя, чи мужнє. Воно здалося їй якимось загадковим.
Ітларь показав їй рукою поряд із собою. Мовляв, сідай біля мене. Але Гайка рішуче ступила до нього крок, розвела руки в сторони, посміхнулась — їй зовсім не здавався цей лютосний Ітларь страшним. Сіла.
Ітларь звівся на ноги, заусміхався й собі, дивуючись, чому цій гарній білотілій бранці так весело у нього. Чому вона радіє зустрічі з ним, а не біжить, не ридає, як це робили інші. Не здогадувався, що тією посмішкою Гайка вимітала із свого занімілого тіла страх, розковувала свою душу і вселяла в себе відвагу й відчайдушшя.
Ітларь торкнув її за плече, своєю шорсткою грубою рукою зняв з неї тонку серпанкову шалю, якою Відрада-Ула загорнула її. Ханові очі хижо блиснули. Біле лебедине тіло бранки пахло дивними травами. І молоком. Гордятковим молоком. Наблизив до неї своє лице, ворухнув ніздрями… заплющив очі…
Тої ж миті вона зірвалась на ноги. Висока, струнка, тіло, її лоснилось білизною, немов грецький атлас.
— Ітларю! Ти хоробрий і відважний муж на бранок-невільниць. А ти візьми мене з волі. З коня! Дожени і візьми, яко батир, а не як ледачий кіт.
Ітларь примружив очі, наблизив своє лице до її грудей, нюхнув. Гайка не ворухнулась перед ним. Визивно дивилась на нього зверху вниз, кривила уста в презирливій посмішці, стримувала сміх.
Пересичена ханова душа раптом сколихнулась від тієї зневаги білотілої бранки. У половців-кипчаків котів не водиться. Вони не сидять на одному місці й мишей не заводять. Це у русичів є ситі ледачі коти, русичі сидять на одному місці усе життя й риються в землі. Половці ж — народ-воїнник. На бігу коня і спить, і їсть, і жону поіме, коли захоче. Русинка того хоче? Хо! Буде так.
— Екі ат акел![55] — крикнув Ітларь за полог влазу. — Екі ат акел!..