Лада матір кличе: та подай, ненько, ключа
Одімкнути небо, випустити росу, дівоцькую красу…
— Гей, князю, чого зажурився? Вибирай собі ладу, все буде до ладу! — погукували захмелілі від бражного меду дружинники, розпарені ситою трапезою.
Кгязь Володимир труснув головою, обвів поглядом дійсний ряд. Тихо покликав Нерадця:
— Нерадцю, вірний вою мій… послужи, мені… Оту "князівну" білокосу, у вінках… приведи сюди…
Дружинники переморгувались між собою, вдавали, що нічого не чують. Нерадець не ворухнувся.
— Та не бійся, не бійся, князеві береш — не собі! — підказав йому хтось досвідченіший.
Нерадець підійшов до дівчини, смикнув за руку:
— Іди, князь кличе.
Дівчина сяйнула до нього очима. Лише тоді Нерадець упізнав Любину, з їхньої ж вулиці дівчину.
Вока тихо підійшла до князя.
— Сідай коло мене. Їсти хочеш? — лагідно повернувся до дівчини князь. Вона почервоніла. Князь пригощає! Леле!.. Це ж якби люди чули!..
Раптом за ворітьми зчинився якийсь лемент. Голосили жінки, плакали діти.
— Що там? — розсердився Володимир. Нерадець підбіг до воріт.
У світлі полум'я розгледів, що двоє княжих дружинників вели за поводи кількох коней. За ними брела юрба жінок, які плакали, заламуючи руки:
— Пощо забираєте останнє? Чим ниву орати? Чим дрова возити? Ой лю-у-доньки-и! Мужів од землі забираєте, дітей малих сиротами лишаєте! Ли-и-шенько!..
— Сіє княже діло! Ану замовкніть! Чи забули, чиї єсть? — гукнув на них Нерадець.
Жінки замовкали на мить, потім знову голосили й заламували руки.
— Цитьте, бабота, князь чує!
Юрба притихла. Мовчазно зітхала. Невдовзі почала розходитись.
Князь Володимир дивувався.
— Молодець, Нерадцю. Умієш з людьми темними розмовляти. Повернешся з походу — будеш у Василькові биричем. Згода?
— Згода, князю… — вірив і не вірив Нерадець своїй щасливій долі.
— Тож іди додому, збирайся у землю волинську… а я іще тут залишусь. Як тебе зовуть? — звернувся він до голубоокої "князівни"…
У волинську, так у волинську. Нерадцю все одно. Молодий князь до себе взяв — надія з'явилась дістатись його більшої милості. Спасибі матінці, що підштовхнула на сіє. Тепер, може, колись стане він значним мужем. Князь землі вділить. А то ще прославиться у січі. Руки і рамена у нього он які — підкови гне! Може, стане княжим конюшим, альбо стольником, а то ще постельничим. Як поталанить — може, й золота гривна блисне у нього на грудях. Боярська гривна. Урівняється він із Гайкою. Скаже тоді воєводі Вишатичу: "Люба мені твоя бояриня. І я їй любий. Відступайся, боярине. Все одно вона моя".
І поїдуть вони з Гайкою далеко звідси, У степи безкраї. Поставлять хижу на високій могилі. Навкруг — скільки око сягне — поле й поле. От тільки половці… Ні, краще тікати вже у лісові пущі. На лісові річки. Нікого довкола них — тільки лісовий звір і птах, І вони вільні, як оті крилаті птахи…
Нерадець мріяв. Сидів на коні попереду своєї сотні, яку зібрали княжі биричі із смердів Васильківщини. Були останніми у князевій дружині — мали наглядати за повозами, котрі торохтіли слідом — везли для воїв сухарі, пшоно, сало, в'ялену рибу, борошно, сіль.
Князь Всеволод ішов на старшого брата свого Ізяслава, котрий зі своєю раттю став під Новоградом-Волинським. Мали битися на смерть сини Ярослава Мудрого, битися за батьківську славу і честь. Бо своїх не мали…
Переходи були тяжкими. Лісові дороги вузькі, лісові річки — грузькі. Заїдали комарі й мошва. Рать Всеволжа спинялася щовечора на ночівлю біля якогось оселища чи простонеба. Чи й посеред лісу, виставивши довкола застави.
Уже було недалеко від града Володимира, як раптом занедужав великий князь. Воєводи вирішили спинитись на перепочинок, не очікуючи ночі. Бо довкола — ліси й ліси. І десь близько від них отаборився Ізяслав.
Воєводи завернули з дороги. Знайшли серед лісу невисокий, але розлогий піщаний горб, веліли під ним ставити повози й коней. Місце було сухим. Комарі й мошка не так надокучали.
Нерадця послали на край табору — зі своїми ратниками мав стояти на чатах, доки всі інші відпочиватимуть. А перед ранковою зорею йому прийде заміна.
Нерадець втомився за всі довгі дні переходу. Зійшов нарешті з коня на землю і взяв його в пута, відпустив на пашу. А сам присів на трухлявий пень під велетенським розлогим дубом. Наслуховував пошум лісу, гомін верховіть. А мислі його неслися далеко, до васильківських пущ і — вже в котрий раз! — до тої мисливської хижі, закучугуреної снігом, у якій було так парко й п'янко від духу живиці й березової кори. І від огню в Гайчиних очах, що обпікали його щоки і вимели із серця страх перед бояринею Вишатичевою. Не було страху й на другий день, коли вони проснулись у вихолодженій хижі під одним кожухом, тіло в тіло з'єднані палкими чуттями.
Але після того, як Нерадець залишив Гайку в Києві, почало творитися щось неймовірне. Стала вона раптом суворою, недосяжною. Говорила з ним, не дивлячись йому в очі.
— Їдь додому, Нерадцю. Не товчися у дворі. Бачиш, челядь стежить за тобою з усіх шпарин. А я… чекатиму боярина.
Одерев'яніло його серце. Вона… чекатиме Вишатича? Увечері увірвався до покою. Дорогою відштовхнув Кильку, що вискочила з-за дверей. Упав на коліна:
— Не жени мене, Гайко.
— Так треба, Нерадцю. Встань.
— Тоді разом. Тікаймо разом! Пощо сидиш у сій клітці золотій?
— Мені й з тобою… клітка. Чи не все одно?
— Зі мною?!
Нерадець підхопився на ноги. Несподівано підбіг до Гайки, підхопив на руки і вибіг з нею із палат. Кинув на віз, зверху прикрив шкурами.
Лише далеко від Києва відкрив її. Сани легко ковзали з пагорба на пагорб. Над головою стояло яскраво-біле зимове небо. І біла снігова дорога здавалася такою ж чистою й ясною, як і небесне поле…
Нерадець нахилився до Гайки.
— Будемо жити в тій хижі.
Гайка мовчала.
— А хочеш — у твоїй хаті поселимось. Або поїдемо на край світу. Як скажеш.
— А де він, той край, Нерадцю? — зітхнула Гайка. Дивилася на Нерадця з відчуженням. А він посміхався упевнено. Все робив упевнено… Ая! Красень парубок, силища із тіла так і пре…
Своїм болем лиш, своїми жаданнями переймається. А чи заглянув у її душу?.. І не загляне!.. Скрутить у ріг… Це поки що… Доки вона бояриня — йому хочеться перемоги над нею… Ну що ж, втішився перемогою… І досить. Не пустить його в свою душу. Не збагне її — лиш потопче усе святе…