Візантія? Ромейськї імператори? Там колотнеча й м'ятежі вельмож, нашестя турків-сельджуків, бунти в провінціях, безкінечна заміна імператорів на троні… Малопольські князі — на боці родича свого Ізяслава й Гертруди. Німецький імператор Генріх Четвертий по-вержений папою Григорієм і відлучений від церкви; папа Григорій Сьомий бореться з антипапою Климентом Третім. Англійський король Гарольд, сват Всеволодів, розбитий Вільгельмом і його норманнами при Гастінгсі, втратив свої володіння на Британських островах. Одно тільки й лишилося від нього: дочка Гіта, невістка Всеволода, жона старшого сина його — Володимира…
Світ довкола колотився й стікав кров'ю. І в тому світі Всеволод Ярославич був самотнім.
А з-за Росі, з степів, піднімається, невблаганна навала половецьких веж. Що має робити? Куди бігти? Від кого перше захищати отчину свою — від Ізяслава чи від половців?
Кинув погляд на маленький столик під іконами. Кручена ніжка, внизу розпластана чотирма виноградними листками. Зверху — кругле, з білого мармуру коло. Подарунок ромейців. На цьому столику лежить царська шапка колишнього імператора Візантії Костянтина Мономаха. Казали йому: "Сія шапка тобі принесе царську владу". Ось… Він — київський князь… Шапка Мономахова дала йому вищу владу в руській землі. Але яка тяжка вона!..
Розчинив двері у сінці, гукнув отрока. Бистроокий білявий хлопчина виріс у дверях.
— Клич мого сина, князя Володимира.
Отрок нечутно зник за дверима.
Всеволод розмислював:
Володимира пошле у степ. А сам з дружиною піде супроти Ізяслава.
Кароокий чорновусий кремезняк кресонув гарячим поглядом по обличчю батька-князя. Враз приязна посмішка зникла з його лиця.
— Половці?
Всеволод ствердно хитнув головою.
— Дозволь, отець, раду тобі подати. — В темно-медових зіницях молодого князя закипала гарячінь. Всеволод стиснув уста. Син його жадає повчати отця? Чи не рано? Але не сказав нічого. Володимир уже без запалу в словах мляво промовив:
— Треба б до тих степових поганців вислати попів-хрестителів. Вірою і хрестом хай угомонять язичників.
— Не приймуть, переб'ють.
— Чому ж? Хан Осень, бачиш, хрестився сам і челядь свою хрестив.
— Що з того? Християнином не став. Кочує у степах. Треба розіслати биричів по всіх землях, гукати на рать.
— Згода, — поспішив погодитись Володимир. Відчував, що батько ревниво ставиться до його порад, хоча в усіх справах Руської землі і покладається на нього. Всюди посилає свого старшого сина Володимира, який державить іменем свого батька міцно її упевнено.
Всеволод звівся на ноги, підійшов до мармурового столика. Шапка Мономаха грала дивними променями смарагдів, рубінів, діамантів. Внизу оздоблена чорним соболем. Була ошатна й почесна. Немовби променилася силою і могуттю вселенської візантійської держави. Символ владності! Чи ж утримає він на собі важкість її влади? Чи, може, перехопить її син його — Володимир? Отакий впевнений, беручкий до всього, запальний…
Зиркнув спідлоба на Володимира. Той згасив ув очах захоплення від сіяння Мономахової шапки. Збагнув вітцеві сумніви. Шкода стало йому батька. І образливо на нього. Якщо вже не вірити рідному синові, то кому ж тоді вірити на цьому світі!..
Всеволод почовгав до ложниці.
Опасистий, важкотілий, розважливий у рухах найменший Ярославич страждав від того, що на його вік дісталося найменше батькової слави і честі. А своїм мечем він не умів їх добувати.
Всеволод підійшов до розчиненого вікна. І раптом у подиві відступив. До високого ґанку його терема наближалось двоє простоволосих босоногих ченців. У власяницях, з високими сучкуватими патерицями, з гордо піднесеними білобородими обличчями. Наближались до ґанку повагом, твердо, впевнено.
Так могли тримати себе лиш печерські ченці, незалежні від блазну світу і від сили будь-чиєї влади. Ченці княжих монастирів були іншими: ходили в добротних рясах, на ногах чоботи або ж постоли, постаті зігнуті, жебраючі, погляд очей запобігливий, уста ладні будь-якої миті восхваляти й возносити того, хто щедро дарує за славослів'я.
Печерці увійшли до княжої гридниці, де ще сидів молодий князь Володимир. Не вклонившись, стали перед Всеволодом, пильно дивились в очі. Всеволод очікувально вивчав їх поглядом, дивувався їх схожості, Однакові власяниці, білі бороди, біле волосся до пліч. Тільки один був вищий, очі мав великі, дитинно-голубі, другий — з виду древніший, очі сиві, потойбічні, з обвислими мішечками під ними.
— До тебе, князю, святі отці печерські, — сказав Володимир і підійшов ближче до Всеволода. З подивом розглядав порепані, чорні ноги ченців.
— Іменем бога, князю Всеволо;де,
іменем твого вітця і всієї руської землі… — Ступив наперед древній старець. Сильний і низький голос був у нього — ані крихти старечої втоми чи знесиленості. — Просимо тебе, Ярославичу: візьми
дружину свою, і піди до брата свого старійшого Ізяслава, і сотвори мир. І хай Ізяслав по закону сяде на отчині й дідівщині своїй. Яко заповідав сіє батько ваш — Ярослав. А я, раб божий Никон, сію заповідь мого повелителя й мудрого державця дав обітницю богові і покійному Ярославу чадам його нагадувати денно й нощно. Законом треба міцнити землю руську і виводити коромолу межи братами-князями.
— Іларіоне, се ти? — вразився Всеволод.
Никон-Іларіон промовчав. Ясними очима глянув на низькочолого нащадка давнього свого повелителя і авдонома[50] Русі — Ярослава Мудрого. Ні великим тілом, ні слабким духом, ані тихим голосом не нагадував Всеволод свого вітця — свейська кров матері його Інгігерди вихолодила його серце й тіло.
— Але ж отець наш сам розділив руську землю межи нами.
— Розділив, аби кожен був ситий і не зазіхав на брата від голодних заздрощів. Але стольний Київ — над усіма землями голова, усім городам руським — матір. І в ньому сидіти старшому від коліна Ярославового, — гаряче світив ясністю очей Іларіон-Никон.
— Пощо старшому, Іларіоне? Пощо не мудрішому? — спохопився і Володимир.
Всеволод задоволено хитнув головою. Так-так, чому не розумнішому має належати старшинство у землі руській? Ось він, Всеволод, благословенний і улюблений син отця Ярослава, — за осмомисліє шанований. Не виїздив у чужі сторони, дома сидячи вивчив п'ять чужих мов, і в книгах мудрих кохається, і світу багато йому відкривається. Хіба не він достойний тримати правило державця у Руській землі? Хіба не він здатний підтримувати той світильник знань, який запалив іще дід його Володимир Хреститель? Ось нині він, Всеволод, "Руську правду" Ярослава переглянув. Велів нові статті в неї вписати, за якими живе народ руський. І сим буде прославлено ім'я його… Ізяслав же до книг байдужий. Хоча й хизується ученістю. І воїн — нікудишній. Завжди чужинцями себе підпирає. Чому ж йому має належати старшинство у землі Руській?