Отець Стефан одкинув голову назад.
— Звідки відаєш про сіє?
— Із старих пергаменів. Ось читав… Отець Никон мені усі віддав. Хоще йти помирати в свою обитель — в Тьмутороканську землю.
Ігумен пожував беззубим ротом.
— Непевна година у Києві. Непевна… Одного князя дружина тут, інший іде. Брат на брата встав. А Никон… ніби тікає… Від князя Ізяслава. Знаю…
Нестор помовчав. Не знати йому справжніх намірів престарілого, але все ще бентежного отця Никона. Знав лише, що Никон стояв супроти Святослава, коли той захопив Київ не по старшинству. А ще давніше сварився з Ізяславом, коли він з ратями своїми убоявся незнаної тоді орди половецької, що вперше підкотилась на землі Русі.
На річці Альті княжих воїв вночі перебили половці. Ізяслав і його брати ледве повтікали й поховалися по градах. А землю половчини захопили безборонно…
Отоді кияни і вдарили на віче. Зібралися на торговищі й почали радитись. І до них прийшов отець Никон, схимник печерський. Ніхто вже не впізнав у білобородому старці першого руського митрополита Іларіона. Може, тільки могутній глас його декому щось нагадував. Але тут, на Бабиному торжку, зібрався чорний люд Києва — смерди, гончарі, кожум'яки, рибарі і різний народ бродячий жебрацький, який ніколи не міг потовпитись в ошатні княжі храми. Молився він у своїх бідних церквах, все більш на Подолі, коло Почайни, або в капищах таємних за Глибочицею-рікою треби клав.
І ось уперше тоді під час м'ятежу в Києві, літа 1068-го, Іларіон свій глас підняв до простолюдинів, навчав сих людей просити у князя мечі й коней і самим загородити поле списами. Кияни послали гінців до князя. Але Ізяслав убоявся давати мечі розшалілим киянам.
Тоді Никон махнув посохом: "Підемо, люди, через міст, до княжого поруба![41] Там сидить у ямі князь полоцький Всеслав, онук Рогніди! Кличмо його на стіл київський!"
Юрба кинулась через міст, побігла до княжої темниці, сокирами розрубала колоди, витягла з ями-поруба напівосліплого Всеслава. За рік перед тим брати Ярославичі ледве відібрали силою у нього Новгород і Мінськ, хитрістю заманили до себе й полонили.
Старий Всеслав мав слухатись юрби. Ополчив народ. Сім місяців княжив у Києві, доки Ізяслав не прийшов з лядськими ратями стіл отчий відбирати. Тоді потай утік Всеслав — не хотів ставати поперек волі братів своїх, що полонили його. Знав, натовп уміє потім так само сліпо ненавидіти, як і поклонятись.
Ізяслав повернувся у Київ, а син його Мстислав жорстоко помстився над киянами. Усюди шукав отого білобородого ченця печерського. Великий Никон мусив тікати в далеку Тьмуторокань, пересиджував гнів князів. Тоді й обитель свою там заснував. Багато ченців постриг. Тьмутороканці вельми шанували київського чорноризця…
Тепер, мовлять, до Києва знову повертається з Польщі князь Ізяслав.
Печерська братія і бояри смислені кликали його через Яня Вишатича. Никон сам благословляв Яня перстом своїм на се законне діло. Але чи не згадає Ізяслав через десять літ м'ятежного чорноризця Никона? І Всеслава полоцького? Чи не пропише йому по спині пугою?..
— Бентежну душу хто утримає на оброті? — зітхнув Стефан. — А пергамени сії — сховай. Тобі даю інеє: треба для обителі й для проповіді церковної написати житіє про святих мучеників руських — Бориса й Гліба. Свою кров пролили вони в міжусобицях і чварах князів. Загинули від руки брата свого — Святополка Окаянного. Треба нагадати нашим князям коромольним, що і вони ллють братню кров. Топлять у ній землю нашу. Тобі, Несторе, бог у душу вложив мудре слово і розмисл. Тобі й писати.
— Але ж, владико, літописання недовершене.
— Сіє довершиш згодом. Ще буде у тебе час. Ти молодий.
Стефан пожував беззубим ротом.
— Пиши житія. Конче треба, брате.
Ігумен тихо вийшов. І немовби увесь світ Несторів забрав з його келії. Виколиханий, виплекании світ, що народився в його душі від тих старих зжовтілих сувоїв пом'ятих пергаменів, які невідь-коли потрапили ще до рук Іларіона-Никона.
Ходив по тісній келії — од стола до дверей, туди й назад… Кому оповісти про свою журу? "Людина самотня на всьому світі й іншої немає, ні сина, ні брата немає в неї, і всім трудам її немає кінця…" — мовив мудрий Екклезіаст! Іще таке він казав: "Не будь духом твоїм поспішливим на гніві, бо гнів гніздиться в серці тупиць…"
Не буде Нестор гніватись ні на кого. Екклезіаст охолодив його серце. Екклезіаст… В його повчаннях немає і згадки про божий промисел… Як потрапив він у сонм святих? Сей мудрець тужить за короткочасним життям, кличе не до молитв і посту, а до праці і знань. "Все, що може рука твоя робити, по силах своїх роби, тому що в могилі, куди ти підеш, нема ані роботи, ані розмислу, ані знання, ні мудрості…" Екклезіаст в чомусь нагадує йому невсипущого Великого Никона.
Колись Нестор убоявся сих повчань Екклезіаста — єретичні вони в усьому. Тепер же, в хвилину гніву чи розчарування, вчитувався у них. Не треба чекати, мабуть, і йому раю на небі, а треба жити на землі так, як учить сей проповідник.
"І похвалив я веселощі; бо немає кращого для чоловіка під сонцем, яко їсти, пити і веселитись, це супроводжує його в трудах, во дні життя його, котрі дав йому бог під сонцем…"
Нестор зітхнув. От і йому треба повеселитись нині, випити добрий келих червоного вина (десь, певно ж, приховав келар у трапезній). І подумати, як написати житія Бориса і Гліба. Правду мовив ігумен: сіє конче потрібно, щоб цим кривавим братовбивством нагадати сущим князям, котрі занесли один над другим свої мечі… Все, що відаєш, що можеш, — треба зробити тут, на цьому грішному білому світі, бо на тому, як сказано, немає ані роботи, ані знання, ні мудрості…
Перебрав свої пергамени, зв'язав у два вузлики. Один віддасть диякону Івану — хай заховає подалі, інший залишить у себе. Колись повернеться…
А нині — про перших руських святих Бориса й Гліба — слово його. Треба подумати, треба серце своє налаштувати… Борис і Гліб… Сини самодержця всієї землі Володимира Хрестителя… Сини від четвертої жони — болгарки. А Святополк — від грекині— розстриги, жони брата його Ярополка, яку Володимир, убивши Ярополка, узяв собі в жони. А ще були в нього жони — Рогніда і грекиня-царівна Анна… Та не про них нині мова…