Уже перед світанком накрила її ряднами й кожухом. Погасила свічу,
Вранці Ніга підняла синів з теплої постелі. Худобина вже ревла в оборі. Старший син, Тука, умившись над ряжею крижаною водою, накинув на плечі кожуха, узяв зі скрині буханець хліба, дрібку солі (все це мати приготувала ще звечора) і пішов до хліва. Там він буде відламувати шматки пряжма[37], вмочати в сіль і кидати у ясла коровам і волам, щоб з'їли вони ті шматочки разом із сіном. Від того боги будуть милостивими й щедрими до господарів, множитимуть усяку животину у дворі й берегтимуть від паду. Середульший син Ніги — Нерадець — ухопив за дужки дерев'яні цебра й побіг до колодязя. В перший день після водохрещі мають ходити по воду й поратися в оборі лише чоловіки. Звичай — не християнський, звісно, а старожитній, прадідівський, — велів жінкам нічого в цей день не робити: ні прясти, ні шити, лише поратися біля печі, готувати до столу, аби було чим частувати гостей, які зранку вже починають ходити по хатах із перевеслами з гречаної соломи.
"Добрий день добрим людям. Принесли вам гречаної ковбаси! Осьо скільки!" Так хлібороби нагадували один одному, що треба дбати про новий урожай.
Нарешті гостя підвела голову. З подивом розглядала хатину, тьмяво освітлену тріскотливою скіпкою. Тоді раптом схопилась, сіла, неголосно окликнула:
— Хто тут?
Ніга Коротка стояла біля печі, жбурляла сухі дрова на черінь. Вогонь швидко розгорався, шугав язиком під комин, валив через нього клуби диму. Прямо з комина в стіні був зроблений отвір. Димаря не було — за нього треба було платити великі гроші. Бідні смерди не дозволяли собі тої розкоші — виводити димар — і мусили ковтати постійно дим, бо тяга через ту діру, звичайно, була нікудишньою. Певно, на вулиці шугав якийсь вітерець, дим враз повалив у хатину, роз'їдаючи очі й лоскочучи в горлі.
— Як руки, ноги? Відійшли?
— Жаром печуть.
— То добре. Кров грає. Чия ж будеш?
— Сама тутешня. Може, чули коли — Претич-коваль є у Василькові.
— Претич. То це ти — Гайка? Лю-у-донь-к-и! Гайка наша прибилася. Що ж сама? Де твій бояринчик?
— Поїхав… у далекі землі. А я — сюди. Рідню навідати.
Ніга підперла кулаком під щоку.
— То це ти й не знаєш? Леле! Немає вже ані батька твого, ані матінки. Оце ось перед зимою померли. Разом, ніби змовились. Якась зимниця[38] тяжка приключилась з ними.
Гайка так і задерев'яніла.
— Хай тебе боги не покидають, дочко, — кинулась до неї Ніга. — Се для них благо — не мучили їхні кістки хвороби й болісті. Померли враз — і все. Кожному б така смерть.
Гайка не чула втішливих слів старої жінки. А може, не здатна була збагнути їх.
— Одна біда не ходить, за собою другу біду водить, — зітхнула Ніга. — Нерадцю, се ти повернувся? Укрий її кожухом своїм іще.
— Хто се, мамо?
— Наша Гайка. Жона боярина Вишатича. Та сама… — Нерадець здивовано розглядав її обличчя. Таки вона се! Її обличчя неземної краси! Колись, ще молодим парубком, таємно вболівав за дівчиною. Тоді на Ярилів день очей не зводив! Тепер роздивлявся зблизька.
Стариці градянські по кутках шепотіли, що це від її волхвування у Василькові парубки перестали одружуватись. Старими бобилями жадали лишатись, аніж брати в жони негарних і нелюбих. Журилися матері — для роду не було приплоду. Ніга Коротка уже й просити перестала своїх перестаркуватих синів — Туку і Нерадця. Смисленими мужами стали, по двадцать п'ять літ за плечима, пугою не вгрієш. Був би вітець
— знав би, як з ними говорити. А вона що
— її діло піч, та зілля цілюще, та чара ота, де старі боги лишили свої знаки… Муж її, Порей, повіявся десь у чужі землі. Із старим князем Ізяславом забіг світ за очі. Яко гридь[39] княжий — охоронець його.
Нерадець стрепенувся — Гайка розплющила очі, зітхнула.
— Піду… до двору свого… Хоч вклонюся душам вітця й матінки.
— В такий мороз! Відігрійся ще.
— Піду, тітонько. Спасибі за поміч. Вік пам'ятатиму. Ви мені — як матір рідна нині.
Ніга схлипнула, витерла засльозавлені очі.
— Нерадцю, проведи бояриню. Яка ж молодесенька та гарнесенька!..
Нерадець кинувся до одягу. Руки його тремтіли. В невеличких світлих очах під широкими темними крилами брів танула загускла синява.
Миттю запріг сани-однокінки, поклав свіжого сіна. Терпляче очікував, доки Гайка одягнеться й сяде поряд з ним. Нарешті вона мовчки сіла.
Нерадець пустив коня риссю.
Сани тихо порипували по снігу, легко вминаючи обм'яклий сніг під полоззям. Простували до церкви Успенія.
Тепер лиш Гайка збагнула, куди вночі прибила її хуртовина. То було передграддя Василькова, що виросло поза стінами міста, — смердівський кінець, який беззахисно виходив прямо в поле. Подекуди стояли світлі солом'яні дахи. Певно, нові мазанки-хати поставили недавні містечани. Найбільше це були втікачі з Поросся та з улучини дніпровської, де нині хазяйнували половецькі орди. Тисячні натовпи русичів зі своїми сім'ями, худобою, збіжжям з року в рік покидали старі обжиті місця на південних окраїнах Руської землі й прибивалися сюди, ближче до княжого Києва, під захист мечів князівських дружин…
Ось і вулиця Претичів. Не вулиця — завулок. Жодний слід, жоден протопт не веде до занімілої мертвої хати Претича. У старого ковача не лишалось нащадків, окрім Гайки. На ній і кінчався їхній рід.
Гайка поспіхом сповзла з саней, підбігла до дверей. Відкинула дерев'яну клямку, увійшла в сіни. На ослончику, як і колись, стояли розсохлі цеберки. Під стелею на жердині висіли пучки калини, материнки, чебрецю, м'яти. Мати запасала на зиму.
У хаті — все як і колись було. Рушники над віконечками. На столі — біла полотняна скатертина, припорошена пилом. На ній — зісохлий буханець. Хтось залишив для домового, аби дім стеріг, як і раніше.
— Коли хочеш — затоплю піч, — за спиною тихо обізвався Нерадець.
Гайка заперечливо хитнула головою.
— Хто ж поховав їх?
— Не було кому. Мор напав на людей. Половина града тоді вимерла. То ми з Тукою зібралися, та ще двоє парубків… Старі люди нас на вічі просили. Яко могильники, ходили із заступами. Твоїх ось тут, за городом, і поховали.
Гайка вперше поглянула в облич Нерадця. Широкоплечий кремезняк, пшеничні вуса — до пліч. В руках мне шапку.