Ось тільки Гайка з ним завжди… Навіть сьогодні, в цей божевільний день він бачить її очі в Гордяті…
— Що робитимеш, сину? Іди до нового князя, станеш йому у пригоді.
— До Мономаха? — стрепенувся Гордята. — Ні, отче. Убив сьогодні він мою віру в нього. Убив… — Гордята сховав обличчя в долонях.
— Таке життя. Хочеш утриматися — ламай гординю свою, томи свою душу.
— Від того, отче, втрачаєш віру в правду, віру в добро.
— У святому писанії сказано: "Не шукай собі над міру важкого і, що понад сили твої, того не випробовуй…" Не ступай на ту стезю, сину.
— Але в святому писанії мовиться й інше: "Подвизайся за істину, за істину до смерті — і господь бог побореться за тебе".
— Це дорога важка, чадо, — похитав головою Нестор.
— Але хто на неї ступив, отче, той уже не відступить. Колись і ти мене навчав істину любити. Сам ідеш з нею.
— Мені вже нема вороття.
— Піду і я…
— Хай бог тобі помагає…— перехрестив немічною сухою рукою цього впертого і невпокійного мужа. Авжеж, лише з таких виростають призвідці. — Хай будуть благословенні твої дороги. А мені… до обителі час. Піду… — Чорноризець важко звівся, обіперся на патерицю, сказав: — А твій літопис про Василька я вписав у свій пергамен… — І пішов стежиною.
— Ходімо, сину, і ми.
— А довго ми будемо йти?
— Довго!.. Дорога наша безкінечна…
— Тоді… чому ми не беремо нічого з собою? Гордята-старший замислився.
Коли люди рушають у далеку дорогу, що вони беруть з собою? І що вони візьмуть? Глянув на сина.
— Ми, сину, візьмемо те, чого не маємо права залишити. Пам'ять нашу про Київ… про маму Руту… Візьмемо її пісні… І віру нашу, і слово наше… Без цього — хто ми, сину?
— І храми також візьмемо?
— Візьмемо і храми… І десь за Дніпром-Славутою зведемо їх для людей… Щоб ніхто їх не зруйнував…—
І вже не для сина, для себе мовив: — Так, ми заховаємо їх від заздрощів, ненависті, від честолюбців, які топчуть душу людську в ім'я власного звеличення. І ці храми наші стоятимуть довіку, сягатимуть високого неба і ясного сонця. Так, ми зведемо наші храми, сину… — вперто повторював Гордята. Може, то його устами говорила невпокорена Гайка… А може, й увесь рід ратайський…
Ні, він послухає Рути… Будь проклятий цей суєтний світ, начинений ненавистю, заздрісністю,
владолюбством… Він усе життя рвався на волю. А нині злетить увись, як сокіл, зречеться цього світу. Він — син невпокореної Гайки. Хто зможе утримати тут його душу?
Здалеку донеслося далеке бомкання дзвона. То в Печерській обителі, яка доживала останню годину своєї величі, дзвонили до заутрені, ще не відаючи, що принесе їй сьогоднішній день… Старший Гордята прислухався до тих далеких дзвонів. Йому здавалося, що в них плачуть чиїсь душі.
Гордята обернувся лицем до Києва, потім став на коліна, вклонився чолом до землі. Пекучий обруч судоми боляче стиснув його серце… Гордята-малий і собі став на коліна, вклонився Києву, де залишались навіки його мати і колиска його дитинства.
Потім обоє звелись і, вже не оглядаючись, рушили вперед, назустріч мрії.
Білобородий старець Нестор стояв на порозі своєї келії й благословляв усіх, хто йшов стезею істини. Того ранку книжник не пішов до заутрені. Сьогодні туди прибув новий київський князь, Володимир Мономах зі своїми боярами — Ратибором, Нажиром, Мирославом. Кілька днів перед тим вони сиділи у Берестові й творили нові статті до "Руської правди", щоб заспокоїти київську чернь. Згодом вони будуть названі "Статутом Володимира Мономаха". Він зменшував лихву на борг, урізав права резоїмців-лихварів, на час вивільняв закупів од господаря, коли вони хотіли йти на заробітки, щоб відборгуватись за свою купу. Тепер новий статут був уже написаний, і Нерадець, який придушив мечем, ворохбу киян, оголошував його на київських площах.
А ще нового київського володаря турбував державний хронограф. Як він, Мономах, постане в ньому передісторією? Як буде занесено в скрижалі нещасливий для нього 1113 рік?
Після заутрені князь Володимир підійшов до ігумена й архімандрита Феоктиста. Важкотілий, сивий як лунь, але ще рухливий, з нетерплячим блиском у карих очах, Володимир Мономах стривожено запитав:
— Де ж твій книжник Нестор, владико?
Феоктист окинув гострим поглядом свою братію, але Нестора серед чорноризців не побачив. Може, вперше за все життя — спокійно збрехав.
— Нездужає він, князю.
Мономах лукаво примружив око до Ратибора. Новий київський тисяцький труснув бородою.
— Кажуть, книжник твій зело возносив князя Святополка за його діяння, яких він не робив.
— Як це не робив? — обурився Феоктист. — Покійний князь дав нам право благовірного отця Феодосія шанувати яко святого. І чорноризець Нестор ще раніше сотворив його житіє… Як і "читання" про святих страстотерпців Бориса і Гліба…
— То супроти волі митрополита, владико, і супроти жадань царгородських патріархів та імператорів! — твердо сказав Мономах.
— Але во славу землі руської! — навіть патерицею пристукнув обурений Феоктист. — Князь Святополк повелів зробити Печерський монастир княжим і ввів архімандритію… Аби зміцнити руську церкву і від ромеїв відгородитись. І поставив церкву Михайлівську на п'ятнадцять верхів і вкрив її злотом… Братію чорноризу жалував милістю й землями…
— Печерська обитель була опорою Святополка…
— Була й буде опорою влади старійшого князя Руської землі. Во ім'я сили її…— Руки у Феоктиста тряслися.
— Нині, владико, у Києві новий князь. Дідом великим своїм — Ярославом Мудрим — благословенний і возлюблений матір'ю своєю із царського роду Мономаха. І людом київським покликаний на стіл отчий. — Ратибор глянув на свого князя — чи так мовить? Чи всі права князеві перелічив?.. Той мовчки слухав. Ратибор знову обернувся до Феоктиста. — У державному хронографі він має стати поряд із своїм великим прадідом Володимиром Хрестителем і дідом Ярославом, яко великий державець і оборонець землі нашої від поганських орд.
— Книжник Нестор завжди писав про сіє з великою старанністю… А всі діяння, які зробить наш благовірний князь, достеменно запишуться у пергамен…
— Коли то ще буде! — вихопився Ратибор. — Книжник Нестор має те зробити вже нині.
— Нині? — здивувався владика. — Князь Володимир Всеволодович іще міцно не сів на київський стіл. Нестор не захоче.