— А що скаже княгиня? — раптом обернувся Ратибор до мовчазної заплаканої жінки, що схилено сиділа в кутку. Її, жони Святополка, матері молодших Святополчичів, дочки вже давно померлого грізного Тугоркана, у ці дні ніхто не згадав. Її ніколи ні про що не питали, відколи вона переселилась у княжий терем із веж половецьких… І вона розгубилась. Її слово щось важить нині? Сміховина! Тотура-Марія здивовано й скорботно звела вгору чорні брови. Уста її затремтіли… Гірка кривда багаторічного полону її в цих хороминах немовби виплеснулась наверх… Ох і хитрець Мономах! Усе передбачив, нікого не забув. В таку гарячу хвилину зумій заручитись підтримкою всіх… У Києві — ворохба. Сьогодні вночі, може, підпалять й отсю її золоту темницю, цей княжий терем. Що може сказати вона? Вона не хоче йти супроти волі київських бояр. Та й не певна, чи справляться її сини з бунтом. Княгиня вклонилась Ратибору і Нерадцю.
— Хай прийде Володимир Всеволодович і захистить свою ятрівку…
— Нерадцю, сам чуєш— велика княгиня сказала: хай прийде Володимир Всеволодович…
— Чую, — ворухнулась сива борода. — Але нехай київські бояри самі їдуть до нашого князя і самі просять.
— Гаразд мовиш. Я піду! — підхопився на ноги Путята.
— І я… — підскочив Поток.
Кілька рук простяглося до Нерадця. Ратибор розпорядився по-своєму:
— Путята нехай лишається в Києві — князя треба схоронити, як належить, з честю.
Путята безпорадно озирнувся на бояр, але ті вмить поодвертались, повтягували голови в плечі. Авжеж, тисяцький має порядкувати в такому ділі, як похорон князя. Їхнє діло — сторона. Умів мазати п'яти великому князю, тепер хай облизує.
Іншого Путята й не чекав. Зітхнув. І раптом звернувся до Тотури-Марії:
— Княгине, готуй побільше срібла для роздачі бідним. Все, що маєш, віддамо киянам. Купимо тишу в Києві. А що — ні? Ось побачите! Я знаю, як говорити з черню! Не з хрестом! Не словом — сріблом! Сріблом!..
Скільки ж того срібла висипалося на землю по дорозі від князевої гридниці до церкви Богородиці — Десятинної — усипальниці київських князів! Білою б стала та дорога, якби воно лишилося на місці… А потім срібло сипалося важким дощем ще й у юрбища, які збиралися біля храму, коли вже клали тіло Святополка у мармурову гробницю. Путята сам хапав його пригоршнями зі шкіряних міхів, які тягли на санях, — бо покійника, за дідівським звичаєм, везли до храму Богородиці на санях. Велика княгиня Тотура-Марія зі своїми служками сама ходила поміж людьми і кожному, на кого натрапляла, тицяла в руки куни, лобці, ногати, мідниці, резани…
Чорні порепані долоні, зігнуті гачкуваті пальці жадібно хапали їх і знову настирно вимогливо тяглися до неї: срібла!.. Срібла!.. Тремтячими руками княгиня й Путята вигрібали його рештки із дна міхів. А потріскані долоні тяглися до них і тяглися з ще більшою жадібністю.
Княгиня кілька разів посилала своїх челядників до двору. Ті притягували ще міхи. Нарешті їй сказали "Оце — вже все".
— Оце — вже все, боярине, — втомлено вимовила вона до Путяти. — Давай тепер своє…
— Звідки? — сахнувся змокрілий від пекельної роботи тисяцький. — Нічого не маю! Чернь пограбувала двір, тепер згорів!.. Голий єсмь!
Княгиня здивовано звела вгору брови. Путята, мабуть, і помре лицедієм. Знала ж бо, що цей хитрець ніколи і не тримав свого срібла в теремі — відвозив у двори, що мав попід Києвом: у Білгород, Васильків, Вишгород… Та й тут, у Києві, закопував у землю…
Ще архімандрит печерський Феоктист разом з митрополитом одспівував тіло небіжчика князя Святополка, ще окурював солодко-млосним димом ладану із кадильниці, коли ненаситна юрба почала з ще більшою, ніж раніше, настійністю наступати на Путяту й на бояр, домагаючись срібла. Путята заховався у Десятинній церкві за мармуровими стовпами. Княгиня Святополча злякано затягувала на грудях жалобну чорну шалю. Натовп уже напирав на двері храму й погрожував усіх змісити у криваве тісто…
Першим прийшов до тями Феоктист. Перервавши молитву, гукнув:
— Князь Мономах іде до Києва! Готуйтеся, чада мої, зустріти нашого заступника з честю!.. З хлібом-сіллю!.. Стрічаймо нашого заступника! Чолом ударимо!..
— Давай срібло! То наше!.. Срібло!.. О-о-о!..
Юрба колотилась уже в церкві, притиснувши бояр до олтаря. Феоктист став знову нагадувати про Мономаха, і натовп нарешті повернув назад…
— Стрічаймо нашого визволителя!
В тій метушні і в гаморі мало хто й помітив, як з усіх вулиць і провулків, що стікалися до Софійської площі, виповзли озброєні верхівці. На головах — бойові шоломи, при сідлах — списи й луки…
Крайні шереги натовпу потиснулись, даючи місце озброєним комонникам, що тихо обступали площу з усіх сторін. Хто вони? Чиї? Чого прийшли?
Біля Михайлівської вулиці сидів на вороному коні огрядний ратник, що вивищувався над іншими на цілу голову. Обличчя його було закрите сіткою від шолома: лише з-під сітчастої барми витикалася сива борода. Його могутні груди сяяли кольчугою, певно, кованою з гартованого заліза. Він час від часу зводився у стременах, оглядав площу й тицяв рукою то в один бік, то в другий… І туди слухняно й мовчки тяглися ланцюжки комонників, безжально розсовуючи товпище людей. Він уже бачив, як майже вся площа була охоплена залізним кільцем його вершників. Ось-ось кільце зімкнеться коло дзвіниці Софії, і тоді ця осліплена лютістю, змучена голодом, ошаліла від кількох днів своєї безкарної волі юрба уся потрапить в його залізний мішок.
Рута міцно тримала за руку малого Гордяту і не дослухалась до крику товписька. Вона стежила очима за дивними озброєними вершниками, що невідомо де взялися і невідомо ким спрямовувались. Їй ставало лячно. Вона з розпачем озиралась, шукала поглядом свого мужа, Гордяту-старшого, якого щойно відтіснили від неї і кудись навально понесли… Де ж він, де подівся?
Треба звідси мерщій тікати, треба зникати чим скоріш. Щось затівається. І ніби ніхто не бачить. Все ще кричать! Вічують… Почули свою вольницю!.. Авжеж — солодка й хмільна вона, воля вольная! Путятиного двору вже нема, то й вона, Рута, також вільна! Аж п'яна на радощах… Але що це тут діється?
— Гордято-о! Де ти? — задихалась Рута в розпачі й безнадії, піднімалась навшпиньки, витягувала свою довгу шию, нишпорила зором по людських головах, і сльози підступали їй до горла… А той кремезняк в осяйній кольчузі знову тицяв пальцем в усі боки. І за кожним його рухом нові ланцюги озброєних комонників обступали заюрмлену площу… Тепер уже відчула напевне: прийшла нова біда! Рута почала щосили розштовхувати людей навколо себе і продиратрісь із малим Гордятою до вічевого помосту. Звідти тільки й можна побачити, де подівся її муж. Нарешті вона видряпалась на поміст, схопилась обома руками за перила і враз угледіла його.