Звичайно, Нестор підтримував Святополка не заради нього самого. Нікчемний тілом і духом, недолугий розумом, жадібний і заздрісний, цей князь не був йому до душі. Проте, озираючись довкола, кладучи на терези свого сумління усі важки, Нестор розумів, що лише незрушність єдиновладдя і законовладдя київського князя може утримати в сукупності землі, які шматувала зростаюча зграя князів, князьків і синовців. А в єдності земель руських, їх гуртуванні навколо Києва — запорука могуті й сили великої держави, яку тепер всюди називають Руссю… Лише такою вона здатна відбитись од безкінечних навал половецького Степу, від войовничих західних князів і королів. Нестор гордився тим, що він і його братія змусили усіх князів, хоч із скрипом зубовним, підкоритися старшому, законному князеві, утримуватись від чвар, що губили державу. Навіть цей властолюбець і мудрець Володимир Мономах, змушений ними ось уже стільки літ до покори, не сміє підняти руку супроти освяченого ченцями закону і права старшого волостеля землі Руської… Не сміє навіть з допомогою грецької митрополії й апостола Андрія, якого підкинули Мономаху ромейські імператори. Сяка-така тиша стоїть у Руській землі ось уже скоро двадцять літ… І тако мусить лишитись назавжди. А що буде, як помре Святополк?
А князь Святополк уже був схожий на мерця. Спогади, розваги, накази, поради, обиди — усе обминало мого мозок, не ворухнувши в ньому живої мислі чи радості. Усе окостеніло, завмерло. З усього, що становило суть його життя, воскресало тільки срібло. Тоді він рукою відхиляв книжку, яку по черзі читали Феоктист чи Нестор, і кликав до себе боярина Путяту.
— Путято, усі платежі зібрав по градах?.. А як купецька община — сплатила до скарбу?.. І подільська?
— І подільська, — бив чолом тисяцький, — і слобідська. А ще прислали до тебе свою сольбу слобідські купчини.
— Що хочуть слобожани?
— Знову просять віддати їм до рук увесь торг сіллю. Вони ж возять її із Криму та із Торських озер. Далека путь. Дорого їм дістається та сіль. Але буває, привезуть вони її сюди, а тут галицькі купці валки свої приженуть з коломийською сіллю. Тоді задарма мусять віддавати наші купці свій здобуток. То вони хощуть, аби ти, князю, наказав не пропускати до Києва галицьких і коломийських купчинів із сіллю. Я сказав їм: князь дасть свою згоду на те.
— То пощо же не питав раніше?
— Бо не кличеш, князю… — догідливо хилиться голова Путятина на груди. Немовби вгинається від хабара, що дістав од Сімхі і других слобожанських купців за те, щоб із князем поговорив, як належить.
— То чого стовбичиш? Сам що думаєш?
Путята пожвавлено стрепенувся.
— Думаю так: галицька сіль ближча і дешевша, кримська — далека і дорога. Доки немає галичан, наші крамарі беруть одну куну за одну мірку. Галичани привезуть — одна куна іде за десять мірок.
Нестор, що, склавши Псалтир, очікував кінця розмови, ненароком звів очі на боярина. Лукавий тисяцький мнеться, хитренько зітхає, а в куточках рота, схованого в рідкій бороді, осміх приховує. Він уже давно все зробив на свій розсуд, а перед ним і перед недужим князем лиш лицедійствує. Льстивий скоморох…
— Скажу, як думаю, — веде далі Путята. — Галичани то є, то їх нема, а київські крамарі завжди при тобі. Справно платять до твого скарбу. У скруті тебе завжди виручають своїм сріблом. То їхню волю і вволити! Он зараз на подільському торгу, стоять валки галичан із сіллю. Вели взяти із них великий правіж[107] — хай ту сіль відкуплять у них наші купчини й самі продають. Галичани ж нехай їдуть назад.
— Повеліваю… — втомлено махнув рукою Святополк.
Путята позадкував до дверей. Нестор підніс до очей Псалтир.
— "Не змагайся з лукавим, не заздри творящим беззаконіє, ібо лукавії будуть винищені, слухняні ж господу — будуть володіти землею…"
Монотонно бубонить Нестор у князевій ложниці, а тривожна думка точить його мозок. Путята порядкує нині самодержавно… продає київський люд чорний кожному, хто йому більше заплатить. Ненаситець окаянний…
Нестор втомлюється від читання і тяжких роздумів, замовкає. Князь немовби задрімав. І Нестор оглядає хоромину князеву. В кутку висять ікони грецьких майстрів. Під ними з важких срібних вонявиць-лампад витає солодкий дим. А поряд на стінах — єленячі роги, срібні піхви мечів з руків'ями, що нагадували роззявлені пащі хортів; різьблені лутки, віконниці, сволок. Якісь птахи віщі, що нагадують чи зозулю, чи ластовицю, якісь очі та ікла, чи зубія звірині… То все поганські обереги, які колись стерегли людину від хвороби, відганяли Морану-смерть, приносили в дім щастя. Отож, не лише простолюдини, а й князі моляться усім богам — старим і новим. Сили і моці просять у Христа, ним же народ тримають в узді — страхом і покорою. А душі їхні також проросли вірою пращурів. І ніяка сила не вижене її звідти… Скільки б не читали отсеє святе писання велемудре.
— "Господом стопи людині виправляються. Ухилися від зла, сотвори добро, найди мир і віджени зло, і живи во віки віків…"
Нестор знову пробує читати. Але Святополк ніби заснув. Не чує його слів… І Нестор знову розмислює про віру нову, якій він відданий щиро (вона стала його переконанням), і про віру поганську, яка іще живе поміж людьми, що самі собі закон творять і своїм богам моляться. Ні, він вірує в єдиного бога і в єдиний закон на всій землі, в єдину владу богом поставленого князя. Бо ж сказано: "Усяка душа владу держащому хай повинується, бо немає влади не від бога…"
Ох, як потрібна зараз на Русі міцна влада! На страх злим, на спокій добрим… На процвітання держави, якою кермує праведний керманич. Недаремно велемудрий князь Володимир вибрав сю віру, християнську, бо вона учить, що благовір'я і влада — соупряжені… Хто вірує, нехай підкоряється. У тому підкоренні — сила і міць державця!
Коли б Володимир не сотворив цієї держави і не зміцнив її новою вірою, поганини-ординці давно пройшли б її із краю в край, давно винищили б і полонили увесь рід руський. Раніше кожне плем'я знало і слухало лише свого князя, свого волхва і свого бога. Кожен рід і плем'я жили самі по собі. Отож і лишалися одні попелища від племен, коли чорні смерчі ординців налітали зі степів. Так було до Кия, доки він не з'єднав мечем навколо себе племена. І після Кия тако було, коли нащадки забули його заповідь… Потім знову Олег з'єднав племена мечем, а Володимир укріпив своє держання вірою єдиною…