І також піде у грецьку землю… Але тоді Сімхі забере його старого вітця або жону, а вона ходить уже з другим дитям під серцем… І будуть його діти холопами довіку…
Куди ж ти побіжиш, Брайку? Незчувся, як став обельним, тобто повним холопом старого хозарина. Та ще й не сам, а з жоною і з дітьми своїми.
На подвір'ї старого Бестужа, щоправда, стояла нова хата — із нових зрубів, із ґанком, тільки ще без даху. Старий Бестуж і Святохна, уже зістарені, зігнуті злиднями, мовчки дивилися у землю, очікували, коли вона їх пригорне до себе й позбавить земних клопотів… Святохна тільки те й робила, що розв'язувала свій вузлик, який приготувала для похорону. Дивилася, чи нічого не забула покласти собі для труни. Чиста біла сорочка, ще дівоча, мережана скупим узором; біла полотняна хуста на голову; разок намиста із глиняних червоних горошин (ще молодий та бравий Гончаренко Бестуж дарував їй, коли залицявся). Ото і все багатство Святохни. Старий Бестуж не мав і того. В чому умре — у тому й похоронять. Йому буде добре і в цій перетлілій на спині та сірій від поту сорочці, у якій ліпив горшки й випалював їх у печі. Аби вже швидше милостиві боги повезли його по білому зоряному шляху, щоб він безтурботно оглянув свою збідовану землю. Важко вже підпирати зігнутими плечима білий світ. Давно вже розгубив із серця і сміх, і надії… Життя само полишало його…
Ще не розтанув ніздрявий сніг на вулицях, ще диміли хати чорним смрадним димом на бідняцьких кінцях Подолу, як до Бестужів прийшов якийсь невідомий чоловік.
— Я до Брайка, — сказав замість вітання.
У хаті стояли сутіні, перемішані з їдучим димом, кашлем, дитячим криком, запахом сирих пелюшок, пліснявих стін, перетрухлої соломи, свіжозамішеної глини.
— Се я, — підвівся здивований Брайко від гончарного круга.
— Мій господар Сімхі Мар… він добрий і терпеливий, але закуп не сплачує йому лихви і не повертає боргу. Тому закуп Брайко має іти на двір до свого осподаря. З жоною і чадами.
— Я платив… Доки було чим. А тепер треба почекати — ось доробимо горшки, настане весна, торг ліпший почнеться. За весну й літо знову щось зберемо.
— Господар не хоче ждати, — байдуже сипів ємець лихваря. — На те має закон "Руської правди".
Брайко розгублено витирав глину з рук фартухом, яким оперізувався завжди, коли сідав за гончарний круг.
— Що ж хоче мій господар? — видушив з себе.
— Приїхали з Тьмуторокані хозарські купчини. Купують обельних холопів. Тобі йти в Тьмуторокань… Дорога далека. Бери побільшу кайстру та посмагів туди напихай… — Ємець зник.
Хряпнули за ним двері. Почалапали кроки по мокрому снігу. А Брайко все ще стояв і обтирав руки об фартух. Не чув ні лементу дітей, ні придушених ридань жони, ні тихого скигління Мілеї… Не відчував, як його пальці самі розв'язували зав'язки й знімали фартух, як босі ноги взувалися в чоботи, як руки просовувалися в рукави свити й насунули на голову шапку…
Брайко незчувся, як опинився надворі. І вже коли від змокрілих ніг холодний дріж став тіпати його тіло, побачив над собою чорне зоряне небо. Огледівся навколо, збагнув, що стояв під горою, на якій вивищувався дім боярина Путяти. У другому ряду вікон блимали вогники. Певно, боярин бенкетує, його гості возсідають на килимах, їдять із золотих і срібних таць… Коли б хоч одну таку тацю чи кухоль роздобути, усі борги сплатив би… Але сіє — татьба, розбій… Упіймають — зогниє в ямі…
Брайкові щось пекло у грудях. Хлоп він обельний, роб, роб… Один йому кінець — зогнити живим у порубі або зогнити десь на рудниках в Єгипті чи Візантії. Якими ж гріхами согрішив перед богами небесними і земними? Чому вони так одвернулися від нього? І від інших бідаків? Може, через те, що зрадили своїй вірі, забули про силу землі… Може, нові боги не приняли їх у своє лоно, бо не вірили їм щиро, а старі боги відвернулися за зраду їм… Добрі старі боги! Простіть їм, грішним… Ви учили людей любити землю, дерева, трави, сонце, життя. Ви самі літали вітрами, жили в серці могутніх дерев, у струмках і річечках… Ви учили любити довколишній світ і в тому світі шукати людське щастя… А що зробили люди? Запродали вашу безхитрісну мудрість, вигнали вас із храмів! А за віщо? За владарювання сильного над слабшим; за казку про щастя небесне, де чекає праведника бездумність у голові й ситість у животі… За жорстокі спокути на землі і в потойбічному світі — у пеклі… Кара, страх — ось що принесла нова віра людині замість любові…
Всього бійся, чоловіче: бійся князя, бійся боярина, бирича, тіуна, ємця, бійся двораків загребущих і лукавих. Бійся тих, хто прислуговує їм і користає їхньою владою, — купчинів, лихоїмців, ченців, освятителів-попів… Усі лізуть у твої кишені або у твою душу! Гребуть собі твою нужденну працю, твій піт, твою силу, а намість вселяють у тебе страх. До всього і до всіх… Отака винагорода тобі, чоловіче, за зраду!.. Щоб ти не знав нічого, окрім страху. Щоб не радів життю, сонцю, волі, а боявся усього. І став ти рабом власного страху. Холопом власної мислі про нього… От що дісталося людині за забуття своєї віри і звичаю. Брайко чув себе прозрілим в цю мить. Він збагнув свою вину, свою зраду. І тепер знав, що йому потрібно викинути з душі страх…
Боярин Путята бенкетує? Холопську кривавицю він питиме із золотих келихів, а не заморське вино! Хіба він, Брайко, один б'ється отако в сітях злиднів і страху? Ось вийде на середину торгової площі та гукне зиклич: "А хто біду свою хоче у землю втоптати?" — ого скільки люду кинеться до нього! І з оселищ та з градів прибіжать смерди, рукомесники, холопи, ізгої… Лише встигай давати їм меч у руки! Та коня!..
Коней треба мати. Кінь — се крила. Куди захотів — туди й полетів. Он у стайнях Путятиних скільки коней! Сотень з п'ять, либонь. А в нього, Брайка, жодного…
Холодний нічний вітер війнув у Брайкове обличчя. Ніздрі вловили запах свіжого кінського гною. Зі стайні боярина… Брайко видряпався на гору, обмацав руками палі огорожі, легенько почав торгати жердини, шукаючи найслабшу, щоб витягти її і пролізти у двір. Нарешті опинився по той бік огорожі. У вікнах терема почали гаснути вогні. Певно, гості зараз виходитимуть на подвір'я і йтимуть до своїх коней. Брайко шмигнув попід огорожею. Хтось навздогін йому кашлянув. Він забіг за копицю сіна. Прислухався. Поряд конов'язі. Бачить — кінь!.. Із шанькою на морді, шумно дихає, хрумотить. Чекає на свого господаря. Тремтячими руками торкнувся крупа. Кінь слухняно повернув до нього голову, легко переступив ногами. Застоявся, бідолашний… Тепер Брайко лихоманково думав про те, як би провести його через отвір в огорожі. Треба ще зірвати кілька жердин. Тремтіли руки. Тремтіло оніміле від страху тіло. Йому здавалося, що до нього вже звідусюд біжать і ось-ось вхоплять за комір. Коли утворився достатній отвір, Брайко відв'язав повід, кінь слухняно переступив через розкидані жердини. Брайко полегшено зітхнув. Куди ж тепер? Униз, у морок ночі, в кущі, в зарості, де вужами звиваються вузенькі вулички й провулки подолян. Ближче до Дніпра!.. Розстебнув комір свитки. Та в цю мить щось зашурхотіло збоку. Заклякло придивився і з жахом побачив поряд високу чорну тінь. Хтось стежив за ним, йшов назирці.