— Хочеш побачити наше житло? Ходімо! — Вона схопила під руку коромисло й рішуче штовхнула Гордяту в плече. — Уже день закінчується. Сонце сідає. Кінець роботі…
Сонце і справді сідало за верхівки принишклих дерев десь за Почайною, за лугами, за лісами.
Рута жила із малим синком у маленькій мазанці на Подолі, обіч Боричевого узвозу, ближче до криниць. Там стояли хижі багатьох челядників Путятиних, яким стачало того житла, аби, донезмоги втомившись за день на боярському дворі, було де прихилити голову вночі, а вранці знову бігти на гору.
Відтоді Гордята й лишився жити в Рутиній мазанці. Не повернувся до Переяслава. Не з'явився і до Путяти. Не раз, лежачи на сіні під теплими літніми зорями, Гордята дякував отій кам'янистій крутій стежині, котра звела його з Рутою. І знову ніжність і незмірима вдячність вибухала в ньому до цієї жінки. І знову був щасливий… Як мало, виходить, потрібно для людського щастя. Одної щирої і відданої душі поряд… Думав так. Гордята вважав, що осягнув і земну мудрість, і земне щастя. Думав тепер лиш про те, як вивільнити Руту від пекельного коромисла, де дістати якісь куни чи мідниці для хліба насущного. Служити князям чи боярам не хотів. Торгувати не було чим. Що він умів? Згадав, що вмів колись ліпити горшки й глеки. Спасибі Бестужам — навчили. Та ще виліплювати глиняні городи або храми. Але на тих забавках на хліб не заробиш. А для горшків і глеків потрібен гончарний круг, гончарна піч… Зустрів якось старого Бестужа. Розповів про свою нужденність. Старий гончар увечері прислав до нього Брайка. Той приволік гончарний круг. Наступного дня удвох з Брайком принесли в корзинах глину…
Одного разу до Рутиної хижі заглянула Мілея. Мовчала, оглядаючи чисто вибілену хатину, рівно підведені карнизи, дбайливо полатані верети на лаві. Так само мовчки підійшла до малого хлоп'яти Рутиного, подарувала йому глиняного коника, який, коли в нього добре подути, висвистував на всі вітри. Потім підійшла до Гордяти, котрий сидів на дворі за своїм гончарним кругом, поволеньки ворушив пальцями на заокругленні ще м'якого горщика. Коло нього вертілося хлопченя і, роздуваючи від задоволення смагло-рум'яні щічки, щасливо блискало чорними вуглинками очей на свою цяцьку.
— Отеє і є Рутчин син?
Гордята не підводив очей. Пильно вдивлявся в рівні смужечки, що полишались від шорсткої шкіри долонь на боках горшка.
— Се наш син, Мілеє.
Мілеїне обличчя зашарілось ніяковістю. Вона скривила кутики своїх уст і зухвало кинула, примруживши свої голубі очі:
— Ханський покидьок, а не твій син, Гордято. Гадаєш, що прикрив її сором? Хіба люди не знають, кого підібрав?
Дряпаки зневаги болюче проткнули серце. Кінчик Гордятиного носа побілів. Потім та білість розлилася на щоки, на чоло. Від того чорнішими здалися його широкі соболині брови і глибшими став погляд у сірих, а тепер ніби зчорнілих очах… Гордята стиснув уста, крутнув ногою гончарне коло. Воно захуркотіло, закрутилось перед його очима, і той горщик, який виростав з-під долонь Гордяти, витягся, потоншав — то вже був не горщик, а глек. Гордятині пальці й долоні притискували й вигладжували довгу широку шию глека, і то вже був не глек, а лагвиця, висока, тонкошия, немов лебідка. Тільки б ще збоку тонку вигинисту ручку припасувати — і все!..
Мілея постояла очікувально. Знала, що Гордята чув її слова. Та його затятість зневажила її. Упіймала на собі блискавичний колючий осміх Гордяти й уся зіщулилась. Так, не принесла вона йому дитини… Не змогла… А безчадна жона — що порожній вітер…
Мілея одначе не хотіла йти переможеною із Рутиного двору. Зрікся її, тож хай знає, до якої пристав. Вона зібрала в собі усі сили й гордо труснула головою:
— Та й з боярином вона…
Гордята довгим поглядом уперся в її озлоблене лице. О, жона сія уже оклигала після повійницьких мандрів! Одужала тілом, налилася мстою до людей незахищених, на яких легко вилити власні помиї… Хотів виштовхати гостю за хвіртку. Але Мілея, відчувши його рішучість, спритно сахнулася вбік і, вигнувши, мов лошиця, гнучку спину, раптом опинилась коло дитини. Хлопченя припадало на колінах до свого коника, показувало свої іграшки й вело з ним бесіду:
— Подивися, Воронцю, який у мене є градок. Скок-скок! Скачи сюди. Тут ось теремок стоїть. Ну, свисти! свисти! Чекай… Тут ось храм. Тут живе Білобог. Се добрий бог, не бійся його! Він дає всім сонечко і хліб. А тут ось живе Ярило-бог. А тут — Див… і Перун…
Нагнувшись над хлоп'ям, Мілея з подивом слухала його химерну гру. Затим солодкавим голосом обізвалась до дитини:
— Сій забаві хто тебе навчив?
— Отець мій, Гордята, — не відриваючись від гри, кинуло хлоп'ятко.
— Хм… — скривила уста й гордо попрямувала до хвіртки.
Гордята схопився, подався услід і, як тільки Мілея причинила хвіртку, миттю узяв її на засув. Пізніше думав, що він тричі щасливий тим, що доля забрала від нього цю голубооку змію із шовковою шкірою і солоденьким улесливим голосом. Хотіла труїти його й тепер, але та отрута не приставала до гончара. Посуд його кияни купували залюбки. Старі бабусі чаклували над вухастими макітерками і запевняли, що їхня чудодійна сила надавала звареній у них їжі особливого смаку. Але так було недовго, бо по велелюдному подільському торжищу, що нуртувало на майдані біля напівзруйнованого капища Волоса, стали повзти чутки про гончаря-волхва, котрий, мовляв, потай ліпить глиняні храми для ворожби.
Про що волхвує гончар? Може, це від його ворожіння люд рукомесний на Подолі все частіше голодує? А чи не ота його блудлива жона Рута намовляє воєводу Путяту, щоби він напускав на бідний люд київський зграї своїх ємців, гридів, отроків, які здирають з народу нові правежі й потяги? Бережіться, люди чеснії, сих чорних волхвів! Вони у дружбі із самим Чорнобогом! Плекають ханського сина, аби потім, коли виросте, підбив усіх русичів під руку половецьких ханів невірних! Оте дитя ще мале, а вже уміє розмовляти і з Ярилом, і з Дивом, і з Перуном, уміє накликати на бідну чернь кістляву Морану з косою. Хіба не бачите, скільки чорного вороння кружляє сього літа над Києвом? І як знахабніло скрекочуть сороки, провіщаючи якусь біду? І як сонце туманиться білою імлою? То означає, що по землі бігають вовкулаки. Вони то голосистими півнями перегукуються з кінця в кінець, то швидкокрилими соколами злітають увись, то зграями здичавілих хортів носяться вулицями й завулками Подолу, шкірячи зуби на городян…