— Ходи сюди, — тихо відкликав Єремія Наслава. — Мені те все чується чи такі слова і мовить ігумен?
— Мені також… ніби вчувається… супроти князя коромолить!
Феодосій же возносив руки до олтаря:
— Поверни, о господи, законного князя нашого, христолюбця Ізяслава, сина Ярослава Мудрого, і сотвори закон…
Несамовиття ігумена захопило й ченців.
Нарешті Феодосій втомився. Братія зашелестіла одягом, затупала, розступилась, пропускаючи свого пастиря до виходу. Єремія і Наслав проштовхувались ближче до нього. Нарешті розстрига влучив хвилю, упав на коліна перед ігуменом.
— Владико благий! Помилуй мя і не сотвори гніву за слабість духу. Дозволь вернутися під десницю твою, в обитель…
Кремезний білобородий старець у простій грубій власяниці важко зіперся на підставлене плече свого келійника.
— Се ти, Єреміє? Вернувся?
— Я, святий отче. Прости…
— Піднімись, сину мій. З плачем молитиму бога, аби душу твою буйну упокорив і навчив терпінню…
Єремія вхопив старечу руку ігумена й припав губами. Старець не виривав руки. Дивився поперед себе кудись удалеч, уже думкою витав далеко від покаянного грішника. Раптом його погляд упав на незнайоме обличчя хлопця.
— А це ж хто?
— Побратим мій, отче. Прийми його до свого стада…
— Прийми, отче… — Наслав похилив голову на груди,
— Хощеш бути достойним чорноризцем, приглянься до нашого життя нелегкого, чадо, до трудів невсипущих во ім’я бога,
— Хотів би, отче… в чернечий сан… — лепетав Наслав..
— Благе твоє хотіння, чадо, і помисл благодатний. Але чи зважив свої сили? Чи стачить наснаги блюсти суворі закони нашого буття? Чи не покличуть тебе назад багатство і слава суєтного світу? Подумай спочатку. Іди до вітця Никона, пресвітера. Будеш послушником.
Монастирський привратник уже нісся назустріч ігумену, б'ючи на бігу поклони.
— Владико! Князь Святослав перед ворітьми давно стоїть. Але ти велів непускати його до обителі. Я і не одчинив воріт.
Ігумен велично спинився. Випростав спину, заніс вперед свою сучкувату патерицю.
— Велю тепер одчиняти.
Перед ворітьми, які поспіхом одчинив чернець, стояв князь Святослав зі своїм почтом.
— Повелів мені прибути, владико, а сам не пускаєш до обителі. — В князевім голосі гучить обида.
— Се бо вельми ся радую, — одказав Феодосій, — брат мій мого слова дотримував! — гордо поглянув на князя. — Тепер — іди.
Князь Святослав Ярославріч, другий син Ярослава Мудрого, був уже в літах. Приземкуватий, сивовусий, із сивим же, прямим волоссям, підрізаним під круг. Округле, обтяжливе черевце робило його ще приземкуватішим і схожим на пукатого жука. Невпевнено зробив крок навстріч високій поставі ігумена, чорний клобук якого робив його вищим.
— Отче! — Князь Святослав ще раз непевно ступив до Феодосія. — Боявся, що не пустиш мене в обитель свою.
— І не пустив би, аби не печаль моя і не біль мій за прогрішення твої зело великі, князю…
Святослав розгубився. Оглянувся на своїх бояр, ніби шукав у них підтримки. Наслав і собі разом з усіма воззрився на тих, у кого князь Святослав шукав собі підмоги. Тої ж миті хлопець впізнав серед них воєводу Яня. Він єдиний на оте безпорадне озирання Святослава ступив йому навстріч й уважисто поклав руку на руків'я меча. От і заховався за мурами обителі від мирської суєти і бід!..
Єремія збагнув переполошеного Наслава. Нагнувся до нього:
— Не бійся, отець Феодосій нас не видасть.
— Істину мовлю тобі, отче, — осміліло тим часом підступав Святослав до ігумена, — коли б мені возвістили, що отець мій возстав із мертвих, не бих ся тако радувати, яко твоїй зичливій волі покликати мене сюди.
— Що гнів наш супроти влади державної? — Феодосій, проте, голови не схиляв. — Сія влада — вища за все. За неї маю богові молитися. Ходімо, князю.
Лице ігумена було суворим і непроникним. Погляд заглиблений у якусь тривогу, що зібгала довкола очей суху воскову шкіру обличчя.
У свої глибокі літа отець Феодосій хоч і поник силою, тілом залишався таким же могутом, яким прославився серед печерських жителів. Колись йому нічого не варто було вночі, коли вся братія засинала, перетерти на жорнах усе зерно для випікання хлібів, яке мали перемелювати порівну усі ченці. Міг піднятися на світанні раніше за всіх і порубати дрова, що заготовлялись для рубання на кілька днів. Не ворухнувшись, міг сидіти на землі, біля печери, з оголеною спиною, в яку впивалися мухи, ґедзі, комарі, й прясти вовну, щоб з неї зіткати одяганку для всієї братії. Вельми терплячий і впертий у праці був сей отець Феодосій, як і несамовитий у своїх молитвах. З такою ж упертістю тепер він став на захист непохитності київського княжого столу і закону державного.
Закон — це головна сила, котра має придавити свавілля буйних Рюриковичів і змусити їх хилити свої бентежні голови перед Владою, освяченою божим Словом. Закон! Сія сила, гадав ігумен, має утвердити єдиновладдя, якого досягли ще Володимир Хреститель і Ярослав Мудрий з поміччю церкви. Тепер розсипалося оте єдиновладдя. Князь Ярослав Мудрий перед смертю немудро вчинив, розділивши Руську землю межи трьома своїми синами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Тепер почалась распря межи ними. Заводієм у ній став волостель Чернігово-Сіверської землі, оцей лукавець Святослав, що зараз слухняно й винувато стояв у келії ігумена.
— Іще в Чернігові чув про силу твого слова, отче. Єси світочем у землі руській. — Святослав лестився…
— Але ж… пощо хотів мене заточити? — Ясно і спокійно поглянув Феодосій у князеві очі. Та ясність не дала змоги Святославу злукавити.
— Грішен єсмь, отче. Прости!
— Бог простить.
— Щиро тобі кажу: не хотів ти визнавати мене київським великим князем. Велиш в єктенії і зараз називати київським князем Ізяслава, — ображено сповідувався новий київський володар.
— Правду тобі сказали твої вивідники, — спокійно мовив Феодосій. — Бо ти супроти закону пішов і неправдою сів на отчий стіл. Великий-бо гріх єсть переступити заповідь отця і закон держави! — суворо підняв угору вказівний палець.
— Грішен єсмь. Прости! Не май гніву на мене. Брат Ізяслав хоч і старійший, але безвільний єсть. Оточив себе іновірцями та купчинами, народ руський дав їм холопити.