В очі і в горло Василькові вдарила гаряча хвиля крові. Перед зором його потемніло, затанцювали веселкові кола. Здалося, що він плаває по світлиці, а далі і над усією землею. І хтось шепотів йому на вухо: "Отеє, Васильку, твоя земля, твої волості. Володарюй над ними справедливо і вічно із родом своїм…"
Погляд Василька ще блукав десь у піднебессі, коли він почув, як хтось міцно ухопив його за ноги й за лікті— наче залізними пальцями. А на голову його враз накинули шкіряний мішок.
Через хвилю Василька вже волочили із князівського стільця мостинами, а потім теліпали по високих східцях сіней…
Гордята-Василій їхав слідом за челядниками Давида й Святополка до самого Білгорода. Йому ніхто не наказував їхати слідом за князем теребовлянським. Сам собі таку волю учинив. Сам себе гриз за безглузді слова про сільце, через які князь Василько й не повірив йому. Лютая кривда людська!..
Ламав нині голову над тим, як вивільнити нещасного Василька з чіпких рук Святополчих челядинів. Бачив, що Давидові таки вдалося підбити дурного Святополка на татьбу. Двораки їхні везуть бранця за Київ. Яку наругу намислили сотворити над ним?
Як тільки довідався про полон Василька, Гордята негайно побіг до печерських ченців, молив ігумена і чорноризців-заступникїв спинити занесену руку над молодим князем. Ченці просто не слухали його, одвертались, як од біснуватого, ховаючи очі. А владика Феоктист суворо насупив брови і кинув: "На все божа воля, чадо!"
Божа воля нині панує над усім. Зла людська сила підпирає себе божою волею, а добра сила ховається десь по закутках, і не дошукаєшся її. У доброті не підпирають себе божою волею. Чому се так почалося межи людьми? Колись було не так. Колись і печерські ченці, як оті вої-християни, билися словом божим за добро і правду. Нині кожен сам по собі. Немає кому спинити зло. Ніхто не осмілюється заступити дорогу кривді. Юрмищу набридли повсякденні чвари князів і вбивства. Чорний люд знесилюється у боротьбі за шмат пряжма, гнеться під тягарем незчисленних потягів, правежів, продажів. Мовчить заніміло, б'ючись у нощеденній праці в поті чола. То вже коли зовсім допече йому, тоді розігнеться на повний зріст і махне богатирською рукою із мечем.
Але Гордяті не всидіти спокійно, коли на його очах князі топчуть правду. Не такої вдачі Гордята. Десь, певно, від матері Гайки перейшли у його кров нескорима гордість і непереможне жадання правди… Того не відає. Але відає, що без тої правди йому не жити… Не стерпіти мовчки, коли на очах недолужні пищать кращих, розумніших, сильніших. А навколо — німота… Тож і несеться на коні отсим білгородським шляхом Гордята, бо пече йому біля серця чужа біда і чужа кривда. Може, тому, що своєї випив не один цебер!.. Не вбили в ньому людяності і добра ні тяжка праця, ні всюдисущий обман, ні страх. Як не вбили мрії про великий диво-храм, який колись намалювала йому на піску кароока Княжа-Рута і який йому так хотілося зробити для людей.
Їдучи оцим нестерпно довгим шляхом, Гордята лічив свої загублені роки, свої відспівані пісні. Легкою тінню промайнула в них рум'янолиця гончарівна — Мілея. Після неї лишився у душі гіркий жаль. "Ой у полі береза стояла, кучерява стояла, хто йде — не минає, березу ламає. Горе тому жити, хто пари не має…"
Хто співав цю пісню? Здається, це ще мати… чи баба Ніга… У його неясних споминах вони злилися у щось єдине — далеке, смутне, рідне… Та пісня зринала щоразу, коли згадував про своє повернення до Бестужів.
… Покинувши Печерську обитель, Гордята не пішов до балки шукати Рутин курінь. Попростував до Києва, до хати старого гончаря. Його мовчки зустріла уся сім'я, що саме вечеряла в хаті. Старий Бестуж опустив уздовж тіла вузлуваті, довгі руки, баба Святохна сховала очі за насунутою на чоло хустиною; брати Кирик, Микула, Брайко притислися плечима один до одного.
— А де?.. — Гордята обвів поглядом убогу хатину: Мілеї не було.
Рум'янолиця Купина, що поралась біля печі з горшками, сердито стукнула рогачем об долівку і шмаркнула носом. Святохна поклала ложку на стіл. За нею поклали ложки інші. В хатніх сутінях запала тиша.
Гордята зсунув із плечей свій мішок, поставив обережно на долівку, витяг з нього свій глиняний храмець і поставив на мисник.
— Отеє… ще зробив. Завтра піду до Видубича альбо до іншого монастиря подамся… — Обвів поглядом Бестужів. — А де ж… Мілея? — Тривога уже торкнула його душу. Потім шаснув рукою за пазуху, витяг звідти полотняний вузлик. — Ось… трохи заробив… мідниць якихось.
Сьогодні скарбник печерський роздавав. Відборгуємось трохи з лихварем за позику…
Тоді підвів голову старий Бестуж. Чорне, зморшкувате його лице здалося Гордяті іще чорнішим. "Біля гончарної печі старий і помре!" — майнула в голові думка.
— Сідай до столу, Гордято, — прохрипів Бестуж немічним, слабким голосом. — Повечеряй з нами. Брайку, посунься! — сердито махнув дід до старшого сина. — А Мілеї нема. Немає твоєї жони.
Гордята так і застиг із простягнутою рукою, на якій лежав вузлик із заробленріми грошима. Його губи ще посміхалися, але в очах метнувся жах. Мілеї нема?
— Вона… померла?..
— Краще б уже померла, сину, аніж отак мій рід зганьбила…
— Що з нею, батьку? — застогнав Гордята. Бестуж лише махнув рукою.
— Повіялась із княжим покручем Вонкіним. От що! — не витримав Брайко. — Але не бідуй, брате. Будеш з нами жити, як і жив. Жону тобі ми знайдемо. Хіба мало дівчат на Подолі?
Гордята не вірив тому, що чув. Сів на край лави. Кирик посунув до нього свою ложку. Але він і не торкнувся її. Мілея… втекла від нього? Та ні… Не вірив сьому. Певно, її піддурили… Певно, насильно забрали… Але… Бестужі! Йому самі сказали…
Не спав на своєму ложі. Усю ніч перевертався, зітхав. Пішов на ті нещасні заробітки… Покинув її на самоті… Заради неї ж і пішов… Заради боргу…
Пекло йому одиноке ложе. Пекла чорнота довгої ночі. І зароблені у ченців гроші пекли душу. Осміхався Брайковим словам: "Не бідуй!" Він і не бідує. Що йому тепер? Вільний на всі вітри. Ніхто на світі не чекає його. Ніде… "Один спать лягає, до стіни очима, на хату плечима. До стіни говорить, а вона не чує…" Чув колись таку пісню. Ніби про нього…