І другого дня горіли навколо Печерської обителі вогнища. Коло одних відпочрівали будівничі, коло інших — грілися бездомні. Гордята підхопив на плечі свій полотняний мішок, поправцював через сухі полини й чебреці до крайнього кострища, де він учора залишив Кияжу-Руту. Вона їла свою юшку з нової миси і новою ложкою. Дражливо пахло смаженим салом. Рутине обличчя витяглося від радості назустріч Гордяті. Соромливо поставила миску на землю. Винувато осміхнулася:
— І звідки воно… так хочеться їсти — вовка з'їла б…
— Ви ж удвох… — статечно мовив печерський здатель, ніби вже вік звікував і набрався житейської мудрості. — Я тобі ще ось перепечі приніс. Свіжа! Пізніше з'їси…
Рутине обличчя зашарілося до сліз. Але вона рішуче простягла руку до шматка білої перепечі — забула вже, яка вона й на смак… Вкинула за пазуху.
— Хоча б уже швидше…
— А я ось йому приніс іграшку. Дивися, — Гордята засунув у мішок руку, витяг звідтіля свій глиняний храмець і поставив на землю.
— Ой! — Рута від подиву сплеснула в долоні. Це був маленький казковий палац, виліплений із глини. Рута упала перед ним на лікті і на коліна, видивлялася, чомусь осміхалася, у подиві ворушила тонкими бровами.
— Небочко! А які віконця!.. А отеє коні на узорах… Бач, як летять, ніби наші огирі, коли ми тікали з полону… Це ти сам зробив?
— А хто ж… Візьми. Буде твоєму малому…
— Ой… — На очах Рутиних виступили сльози. — Добре серце маєш.
Через кілька днів Гордята знову пішов до Рути. Але її коло вогнища не було. Побачив лише бабусь. Коли спитав, де Рута, стариці заворушились у своєму лахмітті, закряхтіли, йому навіть здалося, що він чує торохтіння сухих кісток, ніби хто трусив їх у порожньому мішку…
— Сина годує. Он там, у балці. Їй там люди напнули курінь. Теперка свій дах має!.. Піди, піди, голубе!.. Хлопчик у тебе народився… Бравий такий! Ну викапаний ти!..
Гордята затамував подих від отих слів. Вони що, справді мають його за батька Рутиного сина? Може, се вона їм так похвалилася? Щоб свій сором приховати!.. О, ще одну халепу маєш, Гордято. Одну — від Івана Подолянина, другу — від сеї Рутки… І все через добрість свою… Бо доброго чоловіка бог любить, але щастям обділяє…
Гордята м'явся, роздумував. Не піде він до балки. Скоро ніч… Завтра неділя. Піде додому, до своєї жони, до Мілеї. Віддасть їй гроші — сьогодні скопець Єремія, скарбник монастирський, дав їм усім трохи мідниць. А потім він найметься до іншого монастиря, там покаже свої храми.
Зробить він іще й такий, що буде нагадувати Перунове святилище, про яке оповідала йому Рута. Сина десь годує… Тьфу, старі печериці… Сидять, як сиві відьми, руки свої кістляві у вогнища засунули — і не пече їм… не бере вогонь. Шкіра навіть не шкварчить… Окостеніло усе в них — і серце, і спогади, і тіло… Отаке шамкотять про нього…
Піде Гордята додому. До своєї жони Мілеї… Що йому чуже горе хлебтати? У нього й свого досить…
Хитається видовжене полум'я двох товстих лоєвих свічок. На стіні келії хитаються дві тіні кошлаті. То розбігаються одна від одної, то женуться одна за другою. Як і думки в Несторовій голові.
Тьмяво відсвічує лик богоматері на іконі. В її сумних, страдницьких очах німе запитання — пощо так колотиться душа в брата Нестора?
Ось він знов зсувається з лавиці, простягає свої кістляві жовті руки до блистаниці-лампадки. Тоненьким свічкогасом ворушить на її дні пучечок пахучого зілля. Вогник у лампаді затріщав, запихтів солодкавим сизим димком, обволік ікону богоматері. І її очі вже не бачили крізь той димок, як у книжника печерського ворухнулись тонкі ніздрі, як сяйнули перламутровим відсвітом його темно-сірі очі.
Нощеденно святий отець сидить зігнувшись над книгами і пергаменами. То шкребе своїм залізним писалом по жовтавому цупкому шматку, кладе свої рядки, як ниву оре — поволі, ретельно виписуючи ази і буки. Заглядає в книгу, в старий сувій — докупи зводить записи. Як те колись робив Великий Никон. І договори старих князів переписує, і те, що чував од смислених людей, вписував — нехай нічого не поглинеться часом…
Та сьогодні Нестор не заглядає ні в книги, ні в інші пергамени… Якась біда колотить його душу і старіюче тіло. Таємниче світяться його ще зовсім молоді очі. Дві глибокі зморшки на жовто-восковому чолі вже не розгладжуються. Ще глибшими, з відтінком гіркоти чи неминучості стали дві борозенки, що йшли від кутиків ніздрів до бороди.
Нарешті старець угомонив свою бунтівну душу. Якимись мислями заспокоївся. Затиснув у пальцях писало і став водити по пергамені.
Погляд його то спинявся на написаному, то стрімко летів кудись крізь стіну, крізь простір, а може й крізь віки…
Щойно закінчив оповідати про шолудивого Боняка, котрий спалив передмістя Києва й сплюндрував Печерську обитель. Щойно оповів про останній час Тугоркана, котрого Святополк, яко тестя свого, привіз до Києва і разом з його возносливими намірами й підступними діяннями поховав на Берестовім шляху. А вже серце пече нова думка — треба оповідати не про безбожних синів Ізмайлових, а про своїх татей великих, князівської породи, що бігають по руських городах і, яко хижаки, грабують свій народ… Сьогодні ці свавільці кров братню ллють, завтра вбивають своїх братів. Що їм до того смерда альбо рукомесника, у якого він забирає худобу, збіжжя, синів? Що йому до послань і писаній святих отців, які його благали: не розгніви мужа в жебрацтві його! Бо коли розгнівиш, не спинити його мстиву руку, яка вознесе меч над головами тих, хто сидить зимою в теплі, у світлій хоромині й забув про убогих і упосліджених долею, що гибіють при скіпках, скорчившись від голоду й холоду, витираючи очі від їдучого диму сирих дров…
Та ніхто не жадає прислухатись до мудрих застережливих слів-обережників. Розвалюється буйне гніздо Ярославових онуків-князів на зграї княжат, їхніх синів і синовців… Висипались вони на землю і затіяли колотнечу…
Підступний лукавець Давид Ігорович грабує на дніпровському лимані купецькі лодії, Гліб, син Святослава Чернігівського, бігав то в Новгород, то в Тьмуторокань, то в інші землі, доки не наклав головою; Роман Святославич без кінця домагається собі нових земель і водить на Русь орди половецькі, Олег Святославич, котрого Гориславичем прозвали, колотився знову у вотчині своїй чернігівській, доки Святополк і Мономах не пішли проти нього зі своїми ратями і не зачинили в Стародубі, змусивши цілувати хрест на вірність… Але свавілець зламав присягу, побіг до Смоленська, потім добувся до Рязані і до Мурома. Ось уже три роки безчинствує у північно-східній Русі, убив меншого сина Мономаха — Ізяслава, забрав його дружину в полон, закував у кайдани і кинув у яму. А сам добувся до Суздаля. Розграбував город, людей у ями повкидав, в кайдани закував, а все їхнє майно — собі привласнив. Далі на купецький Ростов пішов, всюди своїх посадників настановив, знімав для себе потяги й правежі. А то все — вотчина Мономахова…